КРОПИВНИЦЬКИЙ Марко Лукич
КРОПИВНИ́ЦЬКИЙ Марко Лукич
• КРОПИВНИЦЬКИЙ Марко Лукич
[10(22).V 1840, с. Бежбайрак, тепер Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кіровогр. обл. — 8(21).IV 1910; помер у вагоні поїзда Харків.-Микол. залізниці, похов. у Харкові]
- укр. драматург, актор, режисер, антрепренер, композитор. З сім'ї збіднілого укр. шляхтича. Дитинство К. минуло в різних селах кол. Херсон. губернії. 1856 закін. трикласне повіт. уч-ще в Бобринці (тепер місто Кіровогр. обл.). З 1861 служив канцеляристом в Бобринец. повіт. суді. 1862 — 63 — вільний слухач юрид. ф-ту Київ. ун-ту. Повернувшись 1864 до Бобринця, працював урядовцем у повіт. суді, поліц. управлінні; 1865, 1867 — 68 жив в Єлизаветграді (тепер Кіровоград), був секретарем повіт. і міського поліц. управлінь, письмоводителем міського сиріт. суду; 1869 — 71 — секретар Бобринец. міської думи. У Бобринці брав участь в укр. та рос. виставах амат. гуртка, засн. 1863 І. Тобілевичем; 1865 — 71 (з перервами) — керівник цього гуртка. 1871 К. дебютував як профес. актор в ролі Стецька ("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка) в Нар. театрі І. та Д. Моркових і М. Чернишова в Одесі. В 1873 — 74 виконував укр. ролі в виставах укр.-рос. трупи А. Александрова-Колюпанова в Харкові. 1874 очолювана К. укр. трупа і чол. хор з великим успіхом виступали в Петербурзі. 1875 К. був актором і режисером Руського нар. театру (Львів): Протягом 1876 — 81 працював у різних рос. трупах Сімферополя, Єлизаветграда, Кременчука. З кін. 1881 — актор укр. трупи Г. Ашкаренка (Кременчук, Харків, Київ). У жовтні 1882 організував у Єлизаветграді власну трупу, якій судилося стати основою т. з. театру корифеїв (1883 директором театру став М. Старицький, а К. — режисером і актором). Після тріумфальних виступів трупи в Києві восени 1883 київ. генерал-губернатор заборонив укр: трупам в'їзд на тер. Київ., Волин., Поділ., Полтав. та Черніг. губерній. 1885 К. з частиною акторів створив окр. трупу, з якою 1886 — 88 здійснив гастролі в Петербурзі та Москві. Рос. театр. критика оцінила вистави укр. театру як високомистецьке явище порівняно з багатьма театрами Європи. У 1888 — 93 і 1894 — 1900 керував двома різними трупами, з якими виступав, крім України, в Росії і на Закавказзі, в Білорусі, Литві, Молдові і Польщі. 1900 — 03 очолював об'єднану "Малоросійську трупу М. Л. Кропивницького під орудою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського, за участю М. К. Заньковецької". З 1903 до кінця життя виступав у різних укр. трупах. Як актор і режисер К. стоїть поруч з найвідомішими діячами європ. театру ост. чверті 19 ст.
Драматург. спадщина К. становить понад 40 п'єс, кожен з творів має кілька варіантів. Дебютував 1863 мелодрамою "Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить". 1873 переробив її на драму "Дай серцеві волю, заведе в неволю" (3-я ред. — 1881, опубл. 1882), яка засвідчила, що автор добре знає життя народу, його побут. типи й характери. Однією з найвідоміших є соціально-психол. драма "Глитай, або ж Павук" (опубл. 1882, пост. 1883; 2-а ред. 1899), яка неодноразово заборонялася. Гол. герой твору — глитай Бичок, хижак-сластолюбець, святенник-лицемір мольєрівського типу, для якого найбільша "правда" і найвища влада — гроші. 1882 К. закін. драму "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (пост. 1883, опубл. 1903) — твір, в якому розкрито зумовлену соціальною нерівністю трагедію кохання сільс. дівчини і поміщ. сина. Етюд в одній дії "По ревизії" (1882, пост. 1883, опубл. 1885) — це жанрова сцена, яка в сатир. дусі відтворює побут і звичаї сільс. адміністрації на Україні в пореформену добу. Психол. мотивацію драм. конфлікту К. поглиблює в наступних творах, розробляючи тему появи й збагачення сільс. лихваря і протесту проти пригнічення жінки, еволюціонуючи в напрямі соціально-психол. розкриття характерів "сімейної драми": драма "Дві сім'ї" (1-а ред. — "Де зерно, там і полова", 1888, заборон. до друку і постановки; 2-а ред. — "Дві сім'ї", 1889, пост. 1890, опубл. 1895), драма "Зайдиголова" (1889, пост. 1890, опубл. 1895), комедія "Чмир (Чумазий)" (1890). Гол. герой драми "Олеся" (пост. 1891, опубл. 1895) Кіндрат Балтиз нагадує Йосипа Бичка з драми "Глитай, або ж Павук", але натура його складніша, методи збагачення різноманітніші: він і поміщик, і торговець, і обдирає ближніх. Балтиз перешкоджає своїй дочці здобути освіту, тоді як дівчина прагне вивчитися, щоб служити інтересам простих людей. Самотня в своєму середовищі, вона неспроможна змінити хід подій. У драмі "Замулені джерела" (1895; 2-а ред. — "Метелик", 1896, усі заборон. цензурою; опубл. 1931) розроблено тему, близьку до колізій драми "Доки сонце зійде, роса очі виїсть": крах народолюбних поривань благородної панночки Євгенії, закоханої в простого сільс. парубка Конона, її загибель в оточенні людей, поглинених власницькими інтересами. В психологічному плані зображено події в укр. селі напередодні скасування кріпосного права в драмі "Перед волею" (1899, опубл. 1900). П'єси К. 80 — 90-х pp. позначені широтою і різноманітністю тематики, актуальністю порушених в них соціальних і моральних проблем, багатством жанрів, яскравістю та колоритністю людських типів, характерів, образів. Вони знаменували новий, вищий ступінь у розвитку укр. соціально-побут. драми, утверджували соціально-психологічну драму в українській літературі й театрі. Нові тенденції виявилися і в творчості К. ост. десятиріччя (1900 — 1910). У ряді п'єс гостріше постають явища соціально-політ. характеру, пов'язані з революц. подіями поч. 20 ст. Тому цензура забороняла твори К., примушувала автора пом'якшувати їхнє ідейне звучання. К. дедалі відходив од побут.-етногр. традиції укр. драматургії 19 ст. і власної творчості 70 — 90-х pp. Драма "Супротивні течії" (1900, пост. 1901, опубл. 1903), комедія "Мамаша" (1903, опубл. 1931) привертають увагу до життя морально скалічених людей, руйнівних явищ у міщан. середовищі; драма "Страчена сила" (1903, опубл. 1930) розгортає колізію "злочину і кари". У драмі "Конон Блискавиченко" (1902, 2-а ред, — 1904, опубл. 1931) К. розробляє тему сел. спілок, утверджуючи думку, що створення сільськогосп. артілей — єдиний спосіб запобігти зубожінню селянства в капіталіст., суспільстві, що пролетаризація селянства — велике соціальне зло; показує згубний вплив нестримної жадоби збагачення. У драмах "Розгардіяш" (1906, пост. заборонена), "Зерно і полова" (опубл. 1910, пост. заборонена) відображено назрівання революції, розшарування сусп. станів. Події в укр. селі періоду наступу реакції після революції 1905 зображені в драмах "Скрутна доба" (1906), "Старі сучки й молоді парості" (1908). К. належать також російськомовна драма "Беспочвенники" (1881) і комедія "Нашествіє варварів" (1890, не опубл.), — обидві з життя і побуту провінц. труп. 1907 написав дві п'єси-казки — "Івасик-Телесик" і "По щучому велінню", які 1908 пост. в організованому на власному хуторі "Затишок" (Куп'янський пов. Харків. губ., тепер Шевченківський р-н Харків. обл.) дит. театрі.
Помітне місце у творчості К. посідають драм. переробки й інсценізації творів ін. письменників: "Невольник" (за однойм. поемою Т. Шевченка, 1872), "Вуси" (за однойм. оповіданням О. Стороженка, 1885), "Підгіряни" (за однойм. драмою І. Гушалевича, 1890), "Титарівна" (за однойм. поемою Т. Шевченка, 1891); лібрето опери "Вій" (1895) та фантаст. комедія "Вій" (1895), фантаст. комедія-оперета "Пропавша грамота" (1897, всі — за однойм. повістями М. Гоголя), комічна оперета "Вергілійова Енеїда" (за поемою І. Котляревського, 1898), істор.-драм. бувальщина "Чайковський, або Олексій Попович" (за романом Є. Гребінки "Чайковський", 1902) та комедія "Хоть з мосту в воду головою" (за "Жоржем Данденом" Мольєра, 1909). Переклав ряд творів: драму "Зіпсоване життя" М. Чернишова (під назвою "Поламане життя"), водевіль "Лев Гурич Синичкін" Д. Ленського (під назвою "Актор Синиця, або Дебютантка на провінції"), трагедію "Отелло" В. Шекспіра. Почав перекладати "Ревізор" М. Гоголя (перекл. два акти). У літ. спадщині К. є вірші, куплети, з якими він виступав як естрадний артист. К. — автор тексту і музики популярного романсу "Соловейко", вокального дуету "За сонцем хмаронька пливе", пісні "Ревуть — стогнуть гори, хвилі" (обидва твори — на слова Т. Шевченка) та ін. К. залишив значну мемуар. спадщину — "Картинки прошлого и настоящего (отрывки из воспоминаний)" (1889), "Итоги за тридцать пять лет" (1905), "За тридцять п'ять літ (спомини)" (1906), "Спогади про Бобринець і бобринчан" (1908, надр. 1928), "Автобіографія (за 65 років)" (1910; опубл. у рос. перекл. 1916, в ориг. — 1955). У драм. творчості К. уживалися елементи сентименталізму з романтизмом, він послідовно утверджувався на позиціях реалізму, освоюючи принципи соціально-психол. драми, збагачуючи виражальні засоби укр. драматургії і театру, розширюючи їхні жанрові й стильові межі. Заслугою К. (поряд із М. Старицьким та І. Карпенком-Карим) є "вироблення самобутнього і цілком народного репертуару" (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 193). Його п'єси продовжують сценічне життя і в наші дні. Ім'я К. присвоєно Кіровогр. обл. українському муз.-драм. театрові. 1982 відкрито Кропивницького М. Л. музей у Кіровограді. На могилі в Харкові 1914 встановлено погруддя митця (скульптор Ф. Балавенський). У Бобринці споруджено 1972 пам'ятник. Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.
♦ Тв.: Повний збірник творів, т. 1 — 3. Х., 1895 — 1903; Збірник творів, т. 1, ч. 1 — 2. Полтава, 1911 — 13; Твори т 1 — 7 К., 1929 — 31; Твори, т. 1 — 6. К., 1958 — 60; Рос. перекл. — Пьесы. М. — Л., 1960.
■ Літ.: Огоновський О. Марко Кропивницький. В кн.: Огоновський О. Історія літератури руської, ч. 2, відділ 2. Львів, 1889; Антонович Д. Триста років українського театру. 1619 — 1919. Прага, 1925; Слабченко Т. З листування М. Л. Кропивницького.
[Одеса], 1927; Шевченко Й. М. Л. Кропивницький. В кн.: Шевченко Й. Українські драматурги. Х., 1928; Рулін П. Життя і творчість М. Л. Кропивницького. В кн.: Кропивницький М. Твори, т. 1. К., 1929; Білецький О., Мамонтов Я. М. Кропивницький. В кн.: Білецький О., Мамонтов Я. Український театр. Хрестоматія, частина 2. К., 1941; Тобілевич С. М. Л. Кропивницький. В кн.: Тобілевич С. Корифеї українського театру. К., 1947; Марко Лукич Кропивницький. Збірник статей, спогадів і матеріалів. К., 1955; Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. К., 1958; Кропивницький В. М. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького (Спогади про батька). К., 1968; Стеценко Л. Ф. М. Л. Кропивницький. В кн.: Історія української літератури, т. 4, кн. 2. К., 1969; Мороз З. П. М. Л. Кропивницький. В кн.: Мороз З. П. На позиціях народності, т. 1. К., 1971; М. Л. Кропивницький. В кн.: Корифеї українського театру. К., 1982; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Киричок П. М. Марко Кропивницький. К., 1985; Єфремов С. Історія українського письменства, т. 2. Мюнхен, 1989; Мороз Л. З. Марко Кропивницький. В кн.: Кропивницький М. Драматичні твори. К., 1990; Пилипчук Р. Марко Кропивницький. В кн.: Кропивницький М. П'єси. К., 1990; Спогади про Марка Кропивницького. К., 1990; Комаров М. Українська драматургія. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми І театра українського (1815 — 1906 p.). Одеса, 1906; Комаров М. До "Української драматургії". Збірка бібліографічного знадібку до історії української драми і театру за 1906 — 1912 pp. Одеса, 1912.
Р. Я. Пилипчук.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)