МЕЧІЄВ Кязим Беккійович

МЕЧІ́ЄВ Кязим Беккійович

• МЕЧІЄВ Кязим Беккійович

(жовтень 1859, аул Шикі, Балкарія — 14.III 1945, с. Кум-Тебе, побл. м. Талди-Кургана, Казахстан)

- балкарський поет, основоположник сучас. балкарської літератури. Був ковалем. Навчався в ефенді, у Лескенському медресе. Шляхом самоосвіти одержав різнобічні знання, опанував кілька сх. мов. Двічі (1896 і 1909 — 10) подорожував країнами Бл. Сходу. Багато поезій М. поширилися у списках араб. мовою, стали нар. піснями. У ранніх творах переважає любовна лірика, з кін. 90-х pp. у поезіях з'являються соціальні мотиви (поеми "Іман-Іслам", "Пророки"). Поет засуджує реліг. чвари, війни (вірші "Чорні дні", "Відверте слово", "1914-й рік"). У найкращих творах — поемах "Поранений тур" (1907) і "Бузжигіт" (1910 — 17) яскраво виявився гуманіст. світогляд автора. Опубл. книжки М. — "Повчання" (1896), "Пісня про Солтан-Хаміде" (1918), "Моє слово" (1938), "Вибране" (1959, 1984), "Вибрані твори" (т. 1 — 2, 1989). За життя зазнав переслідувань. У березні 1944 був депортований сталій, сатрапами, розділивши траг. долю свого народу. Вірші цього періоду, однак, сповнені віри в ідеали добра і справедливості. М. був знайомий з Марком Вовчком.

■ Літ.: Теппеев А. Кязим Мечиев. Нальчик, 1979; Очерки истории балкарской литературы. Нальчик, 1981.

Ф. Урусбієва.