класика
кла́сика
• класика
, класична література
(від. лат. classicus — взірцевий)
- видатні худож. твори, які є взірцевими не тільки для певної національної, а й для світової літератури. Термін "класика" стосовно л-ри вперше вжив римський письменник Марк Корнелій Фронтон (бл. 100 — 170) у творі, уривок з якого вміщено у 20-томному збірнику бесід і роздумів "Аттічні ночі" Авла Геллія (2 ст.). Спочатку К. означала грец.ку і римську літературу часів античності, в основі якої лежить уявлення про красу і гармонію всесвіту, принцип естетичної насолоди та ін. Їй властивий органічний зв'язок з міфологією і фольклором, прагнення до монументальності і статичності образів, нормативності і співмірності елементів, пряме вираження естетичного ідеалу. Суспільними та моральними орієнтирами антич. класики є доблесть, благочестя, справедливість, пафос громадян. обов'язку, ідея моральної відповідальності людини за вільно обране рішення. Прикладом класич. зразка в Рим. імперії вважали культуру т. з. золотого віку (1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.). Теор. засади К. найповніше викладені в "Поетиці" і "Риториці" Арістотеля (загальна теорія л-ри і мист-ва, естетика, наука про наслідування — мімезис) і в кн. "Наука поезії" Горація (принцип "золотої середини"). Серед антич. письменників-класиків найпомітніші — Есхіл (трагедія), Софокл (драма), Арістофан (комедія), Геродот (науково-філос. й історикооповідна проза), Сократ і Платон (драматичні діалоги), Ціцерон (теорія ораторських стилів), Вергілій (епіка), Горацій, Овідій (лірика). До класичної л-ри належить також багато творів епохи Відродження і класицизму. У новоєвроп. л-рі письменниками-класиками є представники різних літ. шкіл, напрямів і стилів, що втілили у своїй творчості осн. зміст та ідеали суспільно-істор. і худож. розвитку (Данте, В. Шекспір, Й. В. Гете, Дж. Байрон, В. Гюго, О. Бальзак, О. Пушкін, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Горький, А. Чехов та ін.). В укр. дожовтн. л-рі класичними є твори письменників, які найповніше виражають ідейно-художні тенденції різних періодів її розвитку і відзначаються великою естетич. цінністю (Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Kaporo, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника та ін.); в укр. рад. л-рі — П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Хвильового, О. Довженка, А. Головка, М. Куліша, І. Кочерги, М. Бажана, Остапа Вишні та ін. Віднесення до класиків тих чи тих письменників і до класичної л-ри — певних творів не має якихось усталених критеріїв. Цим значною мірою зумовлюється та обставина, що класиками в нац. л-рах вважається значно ширше коло майстрів худож. слова, ніж у світовій.
■ Літ.: Античные мыслители об искусстве. М., 1937; Виппер Р. Ю. Моральная философия Авла Геллия. "Вестник древней истории", 1948, № 2; Тронский И. М. История античной литературы. Л., 1957; Лосев А. Ф. Эллинистически-римская эстетика І — II вв. н. э. М.. 1979; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. К., 1981.
М. Т. Яценко.
Українська літературна енциклопедія (A—Н)