літературна мова

літерату́рна мова

• літературна мова

- мова літератури як вияву духовної діяльності народу. Розвивається насамперед у писемній формі. Поняття Л. м. і писемна мова не збігаються. Так, писемність на тер. Наддніпрянщини засвідчують пам'ятки матеріальної культури з 4 ст., тоді як про систематично створювану л-ру, а, отже, й нормовану Л. м. на Русі можна говорити з 10 — 11 ст. Нормування Л. м. здійснюється спершу в якійсь одній сфері її переважного вживання (найчастіше це правові внутрідерж. відносини і дипломатичне листування). Згодом Л. м. проникає в ін. сфери — худож. творчість, культ, історіографію, науку, виробництво тощо. Велике значення для розвитку Л. м. має худож. л-ра, в якій використовуються елементи всіх ін. функціональних стилів і найповніше розкривається значення слів. Сучасні Л. м. поділяються на старо- й молодописемні мови. В цар. Росії, де налічувалося бл. 130 мов, статус літературних мали тільки 20, до того ж право на всебічний розвиток і на держ. підтримку мала тільки рос. мова. Такі старописемні мови, як українська, білорус., узб., груз., вірм., азерб. та ін., розвивалися повільно, долаючи офіц. перешкоди, а то й заборони. В колишньому СРСР розвинулося близько 50 літ. молодописемних мов. В історії старописемних Л. м. виділяють два періоди: донаціональний і національний. У донац. період Л. м. за походженням може не збігатися з мовою народності, яку вона обслуговує. Напр., середньовічні л-ри народів Зх. Європи на початку їхнього розвитку обслуговувала лат. мова як міжнародна Л. м. У сх. і пд. слов'ян вживалася як міжнар. Л. м. старослов'янська мова. Проте ще задовго до формування народностей унації Л. м. увібрали в себе багато народнорозмовних компонентів. У тих випадках, коли міжнар. Л. м. була незрозумілою для народу, який вона обслуговувала, розвивалася нова Л. м., що повністю базувалася на нар. грунті, хоч і використовувала деякі компоненти, особливо лексичні, міжнар. мови (чес. чи польс. Л. м., що заступили собою у відповідних народів латинь). Якщо міжнар. Л. м. була споріднена з мовами народів, які обслуговувала, вона відігравала одну з провідних ролей у формуванні місцевих Л. м. (таку, напр., роль відіграла старослов'ян. мова для формування рос., укр. і білорус., а також південнослов'ян. донаціональних Л. м.). У нац. період осн. джерелом розвитку Л. м. стає народнорозмовна мова. При цьому використовуються й ін. джерела: народнопоетична мова, міжнар. мови, Л. м. ін. народів (переважно того самого історичного культурного регіону).

Здебільшого кожна нація (або народність) має свою Л. м.: українці — українську, росіяни — російську, грузини — грузинську, французи — французьку і т. д. Буває, що одна нація або народність має дві Л. м. (напр., паралельно функціонують дві норв. Л. м. — риксмол і лансмол; мордовські — мокша й ерзя мови). В країнах, осн. населення яких — нащадки переселенців, Л. м. в основному ті ж самі, що і в колишніх метрополіях (більшість населення Пд. і Центр. Америки говорить ісп. і португ. мовами, Пн. Америки — англ. і французькою, Австралії і Нової Зеландії — англійською). Щоправда, в Л. м., які обслуговують декілька націй (полінаціональні Л. м.), з'являються місцеві особливості, що веде до виникнення варіантів Л. м. (амер., австрал. та ін. варіанти англ. мови, канад. варіант франц. мови та ін.). На відміну від старописемних, джерелами розвитку молодописемних Л. м. є народнорозмовна й народнопоетична мови. Проте у виробленні своїх норм молодописемні Л. м. орієнтуються на одну із старописемних. В Рос. Федерації, наприклад, орієнтиром для нормування молодописемних мов стала рос. мова.

Укр. Л. м. належить до старописемних. Вона розвинулася на базі давньоруської мови, або спільносхіднослов'ян. Л. м., початки якої у діловому стилі сягають 9 — 10 ст. Жодна ориг. пам'ятка тих часів не збереглася. Є лише внесені до "Повісті временних літ" копії договорів Русі з Візантією 911, 944, 971, написані давньорус. мовою із старослов'ян. елементами (можливо, це пізні переклади з грец.). Найдавнішими книгами, створеними на Русі, є Остромирове євангеліє 1056 — 1057, Ізборник Святослава 1073, Ізборник Святослава 1076, Архангельське євангеліє 1092 та ін. Усі вони написані старослов'ян. мовою, що прийшла на Русь у кін. 10 ст. разом з християнством. Цією мовою писалися й ориг. твори ("Слово о законЂ і благодати" Іларіона). Старослов'ян. мова, набувши східнослов'ян. рис, стала другою Л. м. Київ. Русі. Згодом (але не водночас у різних східнослов'ян. народностей) вона локалізувалась у сфері культу, Діставши назву церковнослов'ян. мови. Ця мова також стала одним із джерел давньорус. Л. м. Чимало старослов'янізмів у "Слові о полку Ігоревім" та ін. Давньорус. Л. м. 12 — 13 ст. була своєрідним сплавом давньорус. (представленої раніше в грамотах і "Руській правді", а також у народнорозмовній мові) і старослов'ян. мов. Залежно від теми оповіді давньорус. мова у межах того самого тексту (насамперед літописного) могла змінюватися старослов'янською і навпаки. З утворенням трьох східнослов'ян. народностей — укр., рос. і білоруської — культурні, народногосп., внутрішньоправові й зовнішньополіт. потреби кожної з них продовжувала обслуговувати давньорус. Л. м. Проте на єдину Л. м. впливали місцеві розмовні мови, вносячи до неї свої особливості на всіх рівнях — фонетичному, граматичному й лексичному. Протягом 14 — 15 ст. переважно на базі мови ділових документів сформувалися донаціональні східнослов'ян. Л. м.: укр., рос. і білоруська. В них активно входили нові слова. Напр., рос. юрид. термінологія поповнювалася такими словами, як "деревня", "подъячий", "протор", "боровщик", "доводчик" тощо; укр.-білоруська — словами "господарство", "дЂдизна", "достаток", "завЂдати", "нащадок" та ін. Збагачення словникового складу Л. м. відбувалося й за рахунок нар. назв живої і неживої природи, рельєфу, побуту тощо (староукр. "бчола", "вольшина", "верховина", "діл", "зброя" та ін.). Позначилися на лексиці донаціональних Л. м. і зв'язки з ін. спорідненими мовами. Так, в укр.-білорус. Л. м. з чес. і польс. джерел входять слова "бровар", "власность", "ґрунт", "єднати", "келих", "кошт" та ін.

У середині 16 ст. в укр.-білорус. Л. м. розвинулося чимало рис, які збігаються з відповідними явищами або укр., або білорус. народнорозмовних мов. На укр. землях давня спільна Л. м. у зв'язку з поширенням її на національно однорідній території і більшою стилістичною диференційованістю (ширше коло полемічної л-ри, розвиток козац. літописання) активніше користувалася нар. морфол. і синтакс. формами, тобто була менш консервативною. Традиц. мовна оболонка дедалі більше руйнувалася і під тиском діалектних форм (чого майже не було помітно на тер. Білорусі), і під впливом громад.-політ. і культур.-осв. практики, що вимагала значного розширення успадкованого від попередніх епох лексичного складу. При збереженні спільної для всіх сх. слов'ян лексики на позначення осн. понять, що стосуються людини, її побуту, сусп. життя і навколишнього світу (чоловік, діти, зять, дід, баба, сирота, сусід, село, селище, город, віл, корова, річка, ліс, сад і т. д.), укр. джерела засвідчують специфічно нар. лексику, яка частково доповнює, а частково й замінює спільносхіднослов'янську (шати, податки, ручница, угода, прозвище тощо). У пам'ятках того часу широко представлені нар. назви місцевості, шляхів сполучення, рельєфу (байрак, шлях, яр, пасіка, лука та ін.), будівель і транспортних засобів (млин, байдак, дубовка) тощо. Серед фонетичних рис нар. мови, які масово виявлялися в текстах, незважаючи на традиц. орфографію, також звучання Ђ як і (всих, произд), перехід о та е в і (килько, пич), чергування у з в (вчил), перехід л у в (довго, човен, уступив) та ін. Найвиразнішими морфол. рисами укр. мови, які широко відбилися в творах того часу, було вживання флексії -ови (-еви) у давальному відмінку іменників чол. роду (монастиреви, сотникови, отаманови), поширеність форм давноминулого часу (ходив був), майбутнього часу на -му, -меш, -ме. Усе це дає підстави твердити, що в 1-й пол. 17 ст. укр. й білорус. донаціональні Л. м. уже чітко розрізнялися.   Східнослов'ян. народи 16 — 17 ст. продовжували користуватися і старослов'янською мовою, яка на укр. та білорус. землях уживалася переважно в реліг. л-рі, а в Росії — також у худож. і публіцист. л-рі.   18 ст. для укр. Л. м. є перехідним між донац. і нац. періодами. В цей час різко скоротилася сфера вживання укр. Л. м. У діловодстві, у філос., частково й історіогр. та худож. л-рі її заступила рос. або слов'яноруська (частково українізована церковнослов'янська), разом з тим активно зростав сусп. інтерес до народнорозмовної мови, яка -ставала одним з осн. засобів розвитку поет. творчості. Напр., Г. Сковорода, який у філос. творах прагнув користуватися спільносхіднослов'ян. мовою з орієнтацією на тогочасну рос., у поезії ближче тримався народнорозмовної укр. мови. Від поч. 18 ст. укр. поети дедалі частіше брали за зразок народнопоет. творчість. Так, Климентій Зіновіїв, не пориваючи з традиціями донац. Л. м., виявляв велику увагу до народнорозмовної фразеології. Іван Некрашевич, який добре володів нормами староукр. Л. м., у своїх гумор. віршах орієнтувався на нар. слово- й формовживання, хоч і не уникав узвичаєних у Л. м. латинізмів і полонізмів.   Синтез худож. досвіду, нагромадженого л-рою і фольклором, привів до становлення нової нац. укр. л-ри; водночас формувалося нове ставлення до народнорозмовного джерела як основи нац. Л. м. Подією, що привернула увагу до укр. мови як до засобу худож. творчості цілого народу, було видання "Енеїди" І. Котляревського (1798). Після цього донац. Л. м., переобтяжена церковнослов'янізмами, відірвана від живомовної творчості, залишилася тільки в карпаторус. і галиц. літ. традиціях. Тут майже до поч. 20 ст. поряд з укр. Л. м. уживалося "язичіє".   Нова укр. Л. м., утверджена в творчості І. Котляревського, продовжена в поезії Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, А. Метлинського, у прозі і драматургії Г. Квітки-Основ'яненка, успадкувала від старої орієнтацію на традиц. орфографічні норми, які кожен з письменників намагався по-своєму вдосконалювати, на вживання найтиповіших для укр. мовлення, переважно спільносхіднослов'ян. морфол. форм. У ній залишилися (в обмеженій кількості) слова церковнослов'ян. походження на означення певних реалій чи абстрактних понять; стилістичні церковнослов'янізми та полонізми зникали. Помітне місце займають вони у творах, написаних новою укр. Л. м. в Зх. Україні, зокрема в "Русалці Дністровій". Отже, хоч нова укр. Л. м. становить якісно відмінне від староукр. Л. м. явище, все ж вона як у процесі свого творення, так і пізніше — аж до нашого часу (особливо в галузі лексики) спирається на староукраїнську мову. На початку свого виникнення нова укр. Л. м. значною мірою залежала від діалектної бази мови письменника. У творчості Т. Шевченка вона виразно спиралася на наддніпрянський (право- і лівобережний) говірковий масив як у лексиці, так і в фонетиці та граматиці. Остаточно укр. Л. м. склалася на базі середньонаддніпр. говору пд.-сх. наріччя, ввібравши елементи пд.-зх. й пн. наріч. Елементи ін. говірок стали сприйматися або як стилізація під місцеву нар. мову, або як спеціальні, локальні мовні елементи. Творчість Т. Шевченка засвідчила також якісно новий підхід до використання фольклору. Поет не наслідував фольклор, а лише, як творець нового, послугувався виробленою в ньому образно-мовною системою. Творчість Т. Шевченка сприяла появі нових імен в укр. л-рі (Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, П. Грабовський, М. Коцюбинський, А. Тесленко, В. Стефаник, С. Васильченко та ін.), розвиткові та нормалізації укр. Л. м. Але на перешкоді цьому стала цар. політика придушення націй. На тер. України, в складі Росії, обмежувалися книгодрукування, публічні виступи, вживання укр. Л. м. в науці й публіцистиці (див. Валуевський циркуляр 1863 та Емський акт 1876). Наслідком цього був брак науково усталеної термінології (особливо в природничій сфері), неусталеністьсинтакс. структур. Водночас Л. м. продовжувала розвиватися у Зх. Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття). Замість малозрозумілої церковнослов'янської в л-ру впроваджувалась нар. мова, створювалися посібники. З 1873 почало діяти Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке видавало "Записки", що певною мірою компенсувало створення наук. термінології укр. Л. м. Разом з прогрес. письменниками Т-во зміцнювало підвалини переслідуваної царизмом Л. м. Після відновлення укр. державності в 1917 становище укр. мови докорінно змінилося: вона стала мовою укр. нації, мовою держ. установ, законодавства, науки, культури і освіти. У 20-і pp. 20 ст. було проведено українізацію держ. установ, уточнено принципи укр. правопису. Але внаслідок грубих порушень і спотворень нац. політики в СРСР відбувалися і негативні тенденції: звузилася сфера функціонування Л. м., знижувався її престиж, утратився нац.-мовний характер нар. освіти. Лише 1989 було прийнято Закон про мови в Українській РСР, який затвердив державність укр. мови. Велику роль у загальному розвитку Л. м. відіграє мовна практика таких письменників, як М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, A. Малишко, О. Довженко, М. Куліш, І. Кочерга, Петро Панч, Б. Антоненко-Давидовим, О. Гончар, М. Стельмах, Григір Тютюнник, І. Драч, Д. Павличко та ін.   ■ Літ.: Курс історії української літературної мови, т. 1 — 2. К., 1958 — 61; Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови, ч. 1 — 2. К., 1959 — 61; Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови. К., 1977; Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов'янських літературних мов. К., 1985.В. М. Русанівський.