нівроку
НІВРО́КУ, присл., розм.
1. Непогано, нічогенько, досить добре.
Прийшов старий Кулик .. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку. (Панас Мирний);
Вже чверть століття пружні вітри степові цілують її вуста, обпалюють щоки. І почуває себе Оксана Іванівна, як кажуть, нівроку (з наук. літ.);
// Більше ніж треба.
Яресько та Маркіяш весело оглядали свого товариша. Сімнадцятий тільки минає, а вигнало нівроку: голова біля кулемета, а ноги десь аж за мостом звисають (О. Гончар);
// у знач. прикм. Непоганий, такий як треба.
Нівроку зять, не зять, а дуб, тернові очі, чорний чуб, з обличчя видно – дружелюб (І. Гончаренко);
Хазяєчка з тебе, нівроку!.. (В. Речмедін).
2. у знач. вставн. сл. Уживається для вираження побажання не принести горя, не наврочити кому-небудь своїми словами.
– Оце було йду вулицею та й чую, як люди говорять: – Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!.. (І. Нечуй-Левицький);
[Осадчий:] Та й ви, Михайле Йвановичу, нівроку, – ніби помолодшали (Л. Смілянський);
А тепер вже інший час, нівроку, Ми крокуєм гордо в майбуття (Я. Шпорта).
◇ (1) Нівро́ку йому́ (їй, вам і т. ін.) – уживається для вираження побажання не спричинити горя, не наврочити кому-небудь своїми словами.
Серед села вдова жила У новій хатині, Білолиця, кароока І станом висока .. І молода – нівроку їй (Т. Шевченко);
– Тепер я поденних не візьму: ти, молодичко, нівроку тобі, проворна, роботяща, управишся сама (Л. Яновська).
Словник української мови (СУМ-20)