плюнути
ПЛЮ́НУТИ, ну, неш, док.
Однокр. до плюва́ти.
Стань, подивися – плюнь та й оступися (Номис);
Чиж плюнув кров'ю і, притримуючи прострелені груди, майже непритомний поповз у хату вмирати (О. Довженко);
Учитель-дяк, плюнувши на голодний пайок, подався господарювати на свій хутірець (М. Стельмах);
// Відмовитися від продовження чого-небудь, від участі в чомусь.
Отак дошукувались, дошукувались [у селі] винуватого та й плюнули (Панас Мирний).
◇ (1) [І] че́рез губу́ не плю́не – дуже гордовитий, зарозумілий.
Із палати гордо суне [цар], через губу вже не плюне (І. Франко);
Він думав, що сей пройдисвіт ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне (П. Куліш);
Не дава́ти (не дозволя́ти) / не да́ти (не дозво́лити) наплюва́ти (плю́нути) [собі́] в ка́шу (в борщ) див. дава́ти;
Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти) в ві́чі (в о́чі, межи́ о́чі і т. ін.) див. плюва́ти;
Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти) в ду́шу див. плюва́ти;
Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти) в крини́цю див. плюва́ти;
Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти) в обли́ччя (в лице́, в пи́ку і т. ін.) див. плюва́ти;
Плюва́ти / плю́нути (наплюва́ти, рідше начха́ти) в борщ (в ка́шу) див. плюва́ти;
(2) Плю́нути (наплюва́ти) і розте́рти, грубо. – не звертати уваги на що-небудь.
– Люди добрі, на цю хитрість Варчука і Денисенка треба наплювати і розтерти! (М. Стельмах);
(3) Плю́нути че́рез порі́г – дуже мало побути де-небудь, погостювати у когось.
[Аделаїда:] П'єр! Їдем! [Тетяна:] Що це ти, невісточко моя золота? Плюнула через поріг та й з хати? (І. Карпенко-Карий);
(4) Як [раз] плю́нути (рідко на во́ду) – дуже просто, легко, швидко.
І як плюнути на воду – Він душі лишився! (С. Руданський);
– Шкода, що тато зараз у командировці [відрядженні], а то можна було б його попросити винайти [машину], це б йому, напевне, раз плюнути (Панас Мирний);
Тепер такий час, такі умови, що як плюнути – підпасти під категорію українофілів (М. Коцюбинський);
Розсердити його – як раз плюнути (О. Іваненко).
Словник української мови (СУМ-20)