поруб
ПО́РУБ, у, ч.
1. Рубання лісу, дерев; вирубування.
Це дрова і тріски ще вогкі, – вчорашнього порубу (Сл. Б. Грінченка);
У гірських районах треба насамперед вести правильне лісове господарство, не допускати суцільних і літніх порубів на крутих схилах (з наук.-попул. літ.);
Дід [лісничий] знав слово, як замовити ліс і від порубу, й від потрави (Л. Яновська).
2. Місце, ділянка, де вирубано ліс.
Пішов [Вітя] у поруб, що за ставком (С. Васильченко);
Проти порубу дорогу перемело піском (І. Волошин).
3. рідко. Слід від рубання.
У долині Ронсевальській Видко “поруби Роланда”, – Так прозвано їх, бо лицар, Щоб собі пробить дорогу, Так смертельно, тяжко вдарив Тим своїм мечем Дюрандо В скелю, що сліди зостались І по сей день на камінні (Леся Українка);
// Заподіяна шаблею рана.
І вквітчався труп не маком, – порубом рицарським (Сл. Б. Грінченка).
4. заст. В'язниця, тюрма.
[Журейко:] Умислив Ульф з княгинею лукаво Тебе схопить і в поруб заточить (І. Кочерга);
Там стояла тюрма (поруб), де під вартою вже третій місяць сидів полоцький князь Всеслав (з газ.);
// Погріб, що служить в'язницею.
Сміливцеві ввижалося, ніби вже потягли його до княжого двору і вкинули в яму-поруб (А. Хижняк).
Словник української мови (СУМ-20)