пошпурити
ПОШПУ́РИТИ, рю, риш, док., кого, що і без прям. дод., розм.
З силою, з розмаху кинути що-небудь кудись, у щось.
Грицько з радощів пошпурив грудомаху у вишник, де сховався Василь (Панас Мирний);
Івашко згадав про останню гранату і пошпурив її назустріч німцям (П. Панч);
Я, вибравши круглого камінця, теж підплигнув на одній нозі, розмахнувся з усієї сили і пошпурив його в море (Ю. Збанацький);
// З силою, з розмаху кинути чим-небудь у когось, щось, на когось, щось.
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату – за малим хати не розвалив (з казки);
Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою? (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)