проучувати
ПРОУ́ЧУВАТИ, ую, уєш і ПРОВЧА́ТИ і рідко ПРОУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОВЧИ́ТИ, чу́, чи́ш і рідко ПРОУЧИ́ТИ, учу́, у́чиш, док., кого.
1. розм. Карати когось, щоб не допустити повторення його проступків, небажаних учинків, дій.
Не штука провчити, штука навчити (прислів'я);
– Ну й уїдається в тебе цей Васюта! – казав один парубок. – І чом ти його не провчиш? – Рук поганить не хочу (Б. Грінченко);
Чоловік уже не тільки відкинув думку провчити сина арапником, а й сам почав никати подвір'ям, щоб скоріше дочекатися улюбленця (М. Стельмах);
[Олекса:] Знаєм, що ти за цяцька! Тобі давно місце на шибениці, давно пора б киями проучить!.. (С. Васильченко);
* Образно. – За останні роки життя добре провчило і мене, і тебе. Наші ілюзії частково розвіялись (Ю. Бедзик).
2. тільки док. Учити якийсь час.
Словник української мови (СУМ-20)