сич
СИЧ, а́, ч.
1. Хижий нічний птах бурого кольору родини совиних.
Зайченятко беззахиснеє Тут притулиться на ніч І радітиме, сердечнеє, Що не злапав лютий сич (А. Кримський);
Десь на Залужжі надсадно, з підвиванням, кричав сич (Григорій Тютюнник);
* У порівн. А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима вже стоїть! Мара́, та й годі! (Т. Шевченко);
Стоять [вартові] і вряди-годи квилять один одному, мов сичі під стріхою (В. Кучер).
2. перен., розм. Похмура, нелюдима особа; відлюдок.
[Горпина (тягне Василя за руку):] Люде добрі, подивіться на оцього сича! .. Вони, бачте, розгнівались, що з ними пошуткувала!.. Ну ж бо, засмійся! (М. Кропивницький).
◇ (1) Стари́й сич, жарт., перев. лайл. – про старого, з багатим життєвим досвідом, часто відлюдкуватого чоловіка.
– Бач, який батько? – пошепки сказав Остап Андрієві. – Все старий сич знає, а прикидається (О. Довженко);
Як (мов, ні́би і т. ін.) інди́к (сич) див. інди́к;
(2) Як (мов, ні́би і т. ін.) сич:
а) (зі сл. ходити, бути і т. ін.) невеселий, похмурий.
Подобалась і вона Федорові, і узяла думка безжурну парубочу голову, ходить, як сич, повісивши носа (Панас Мирний);
б) (зі сл. жити і т. ін.) жити самітно, замкнуто, відлюдно.
Словник української мови (СУМ-20)