скоро
СКО́РО¹.
Присл. до ско́рий 1, 2; вищ. ст. скорі́ше, рідше скорі́ш.
Вал котився скоро, наче вихор, Здіймав воду рівно з берегами (І. Франко);
Щастя скоро покидає, а надія – ніколи (прислів'я);
Десятник забелькотав щось так скоро, що Гнат не зразу второпав (М. Коцюбинський);
Мачусі самій доводилось поратись і на полі, і в домашньому господарстві. Допомоги від своїх дочок ще не скоро чекати: одній було п'ять років, а другій – вісім (А. Головко);
Посвистуючи і голосно вже говорячи, подалися легіні направо, і скоро затихли кроки їх коней за поворотом (Г. Хоткевич);
Скоро прийде весна. У вітрах і снігах я дихання її відчуваю (В. Сосюра);
Тимко схопився і побіг уперед і скоро змішався із тими, що бігли з горбів (Григорій Тютюнник);
// у знач. пред. Через короткий проміжок часу (настане, почнеться).
Швидко весни одцвітають, Хутко літні дні минають, Скоро вже й зима... (І. Вирган);
Скільки вони отак простояли.., не пам'ятала вона, але коли підвела голову, від переляку похололо в грудях: – Ой Юрію, вже скоро світанок... (М. Стельмах).
СКО́РО², спол., рідко.
1. часу. Уживається на початку підрядного речення часу і означає, що дія головного речення відбувається відразу після дії підрядного речення; уживається у знач. тільки, як тільки, лиш тільки.
Суха солома, як порох, бралася враз огнем, скоро він до неї доторкався (Б. Грінченко);
Ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч (П. Куліш).
2. умовний. Уживається на початку підрядного умовного речення, яке виражає реально можливу умову; уживається у знач. якщо, у тому випадку, коли.
Ділиться [село] на три присілки. Скоро кілька хаток при купі, то вже й присілок (Л. Мартович);
// у сполуч. з част. б (би). Уживається в підрядному умовному реченні, яке виражає бажану, передбачувану або суперечну дійсності умову.
Тільки надвірні двері вдержували ту силу води, що так би й линула в хату, скоро двері відчинилися б (Б. Грінченко);
// у сполуч. з част. вже (уже). Уживається в підрядному умовному реченні, яке виражає умову, що є причиною або обгрунтуванням того, про що говориться в головному реченні.
– Якове, ти міг би затопити в грубці, скоро встав уже! – почувся з ліжка кислий жінчин голос (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)