сокира
СОКИ́РА, и, ж.
1. Знаряддя для рубання і тесання, у вигляді насадженої на дерев'яний держак залізної лопати, що має гостре лезо з одного боку та обух – з другого.
По обіді Гнат узяв сокиру та подавсь на подвір'я лагодити пліт (М. Коцюбинський);
Матвій нарубав вербових кілків і сокирою вбиває їх у берег (М. Стельмах);
Стук сокири;
Тупа сокира;
* У порівн. – Мовчи! – писнула пані, наскакуючи .. Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю! (Марко Вовчок);
– Совинський на дочці Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... (Панас Мирний);
Застряв [Янек] у юрбі, як сокира в деревині, і не міг ані рушити далі, ані повернутися до пана (З. Тулуб).
2. Старовинне знаряддя страти і як один із давніх видів зброї.
Прийшов і кат з сокирою, найнятий татарин, котрого Вишневецький держав при своєму дворі (І. Нечуй-Левицький);
Для озброєння війська в царських майстернях виготовлялись пластинчаті панцирі, бронзові гостроверхі шоломи, луки й бойові сокири (з навч. літ.).
◇ Гостри́ти (виго́стрювати, рідше точи́ти, наго́стрювати і т. ін.) / ви́гострити (нагостри́ти) ніж (меч, соки́ру і т. ін.) див. гостри́ти;
Знахо́дити / знайти́ соки́ру (соки́рку) під (за) ла́вкою див. знахо́дити;
Кла́сти / покла́сти під соки́ру див. кла́сти;
Підніма́ти (підійма́ти, здійма́ти, підно́сити і т. ін.) / підня́ти (підійня́ти, здійня́ти, піднести́ і т. ін.) збро́ю (меч, соки́ру і т. ін.) див. підніма́ти;
Підставля́ти / підста́вити [свою́] го́лову (себе́) [під обу́х, під соки́ру] див. підставля́ти;
(1) Підставля́ти себе́ під соки́ру (д) див. підставля́ти.
Словник української мови (СУМ-20)