сірома
СІРО́МА, и.
1. ч. і розм. ж. Незаможна людина; бідняк.
[Пан Маркел (до чабана):] Як, як казав Кармелюк? Ану, ще скажи, сіромо! [Чабан (згорда):] А ти ж звідки знаєш, що я сірома? А може, в мене лану не міряно, добра не лічено? (С. Васильченко);
Олексо, ти ж не відчував Ні разу солодощів втоми, Бо ти, знедолений сірома, Багатим силу віддавав (Л. Забашта);
// Нещасна людина, що викликає співчуття; бідолаха.
У наймах виріс сирота .. Отож той самий сиротина У наймах сяк собі, то так Придбав, сірома, грошенят (Т. Шевченко);
Бачив я, .. Як сірома попідтинню Згорблена тулялась; Над роботою за скибку Кров'ю обливалась (Я. Щоголів);
[Іван (Побачив пляшки, почина стогнати):] Ой лишенько! Ой, пече ж мене, пече! [Семен:] Отак з ним, сіромою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку (М. Кропивницький).
2. ж., збірн., іст. Козацька біднота на Запорізькій Січі; голота.
Всі почали до хреста прикладатись; спочатку підходила старшина, потім – значне козацтво, за ними прості козаки й сірома (М. Старицький);
Збиралася на раду найвідчайдушніша частина козацького товариства – сірома (С. Добровольський);
// перев. зневажл. Незаможні люди; біднота.
У церкву навалило стілько – пальця просунути нігде – і все тобі сірома сіра, кріпацтво голодрабе (Панас Мирний);
Голик всю звільнив сірому, Волю дав трудівникам, Бідакам і кріпакам (Л. Первомайський).
Словник української мови (СУМ-20)