упрівати
УПРІВА́ТИ (ВПРІВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УПРІ́ТИ (ВПРІ́ТИ), і́ю, і́єш, док.
1. Пітніти, покриватися потом.
Всі дивилися зі співчуттям на писаря, що аж упрівав, читаючи якесь письмо від старости (Л. Мартович);
Бідолашний староста весь упрів, але уперто продовжував працю з глибоким почуттям обов'язку перед товаришами (І. Багряний);
Він упрівав від спеки, раз по раз витирав піт на обличчі великою хусткою (В. Минко);
[Лукерія Степановна:] Віриш, лапнула себе за голову, аж волосся змокло, так упріла (М. Кропивницький);
Поки Корній прокопав перший рівчачок упоперек греблі, то добре впрів (Б. Грінченко);
Аж у коридорі Артур відчув, як він упрів, стоячи в кабінеті біля самої грубки (А. Хорунжий);
// перен. Важко працювати, втомлюватися від чогось.
Поки фундаментальний відділ упрівав на малоприємній літучці, директор прийняв шефа прикладного відділу (А. Крижанівський);
На кухні упрівали кухарі – готувався бучний банкет (Ю. Мушкетик).
2. Доходити до готовності повільно, на легкому вогні, на жару (про страву).
– А чого ж вона така добра? – Польова каша завжди добра. Може, через те, що не в печі упріває, а серед вільного повітря (Панас Мирний);
Тепла ніякого [у хаті]. Борщ, і той – стоїть вдень у печі, а квасоля так і не впріє, тверда, як дуб (Ю. Збанацький);
Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрівав у сінях на кабицях (Ю. Мушкетик).
Словник української мови (СУМ-20)