хоч-не-хоч
ХО́Ч-НЕ-ХО́Ч, присл., розм.
Незалежно від чийогось бажання; мимоволі, мимохіть, поневолі, мимовіль.
Так прехороше та жалібно співають [дяки], що хоч-не-хоч, так заплачеш (Г. Квітка-Основ'яненко);
Баран часом із великого свого ума наставить лоба й не хоче йти. Тоді підбігає пес, злегка кусає за бік – і баран хоч-не-хоч біжить на місце (Г. Хоткевич);
Трудно буде в кузні день у день з ранку до вечора. Це не те, що при батькові – заохотки. Найнявся – продався: роби хоч-не-хоч! (А. Головко);
– Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликає симпатію... (О. Гончар);
Чи христини, чи весілля, чи там яке гуляння, то вже без Петруся не обійдеться. Покладе голову на гармошку, приплющить очі та як уріже “ойру-сміх” – хоч-не-хоч танцюватимеш (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)