чхати
ЧХА́ТИ, чха́ю, чха́єш, недок.
1. Мимоволі судорожно видихати повітря носом і ротом, видаючи різкі звуки, шум (при подразненні носоглотки).
[Кукса:] Чи не хочете понюхать свіженької? (Підносе тавлинку). [Дранко:] Добре! Вже я чхаю і без табака [тютюну] (М. Кропивницький);
Сполоханий, розлючений ховрах, чхаючи й пирскаючи, висовував мокру морду, отут його й хапали, злодюгу (О. Іваненко);
// розм. Видавати різкі переривчасті звуки, схожі на чхання (про роботу двигунів, механізмів тощо).
Прийшов поїзд, чхає – стоїть (А. Тесленко);
Машина не заводилась, часом несамовито ревла, несподівано чхала іржавим газом і так само несподівано замовкала (С. Скляренко);
Праворуч уже палало все крило. Раптом правий мотор літака стих. За мить почав підозріло чхати й лівий мотор і... вщух (Іван Ле).
2. на кого, що і без дод., перен., вульг. Не визнавати кого-, що-небудь, лишати поза увагою кого-, що-небудь, висловлювати байдужість, зневагу до когось, чогось.
– Бачите шаблю? Оце ваша мати. А академія і всі ті книжки, букварі й філозофія, все це казна-що, і чхав я на все це... (О. Довженко);
– Ігор правий, – сердито сказав він. – Треба зайти до Степана Демидовича і перепросити. – Ще чого? Чхати я хотів на цього грамотія... (С. Журахович);
Одмахнувшись рукою від дотепів осавула, як від цокотливої мухи, він сказав: – Я Демид Півторакожуха, і чхати мені на канцлера, султана та цісаря... (Н. Рибак).
Словник української мови (СУМ-20)