Гобгауз

Гобгауз Леонард Трелоні (1864–1929) — англійський соціальний і політичний філософ. Життєвий шлях Гобгауза відбивав притаманний його творам синтетичний підхід, оскільки він поєднував академічну і журналістську діяльність. Він отримав освіту в Оксфорді і в 1890-х роках викладав філософію; саме в цей період він і написав свою «Теорію пізнання» (1896). З 1897 року розпочалася його тривала й плідна співпраця з газетою «Манчестер гардіан» та її редактором К. П. Скоттом, а в 1906–1907 роках він працював політичним редактором у недовговічному виданні «Триб’юн». Завдяки своїй журналістській діяльності Гобгауз зав’язав тісні стосунки з новими лібералами і став провідним виразником їх ідей: він виступав проти війни з бурами і засуджував імперіалізм («Демократія і реакція», 1904), а також плекав перші паростки соціал-реформізму в політиці Ліберальної партії. У 1907 році він став першим професором кафедри соціології Мартіна Вайта в Лондонському університеті, а водночас продовжував писати для «Манчестер гардіан» і брати активну участь у розвитку професійних спілок. Найсильніший вплив на формування поглядів Гобгауза справили дві філософські традиції: еволюціонізм та ідеалізм, хоча, систематизуючи своє бачення, він вибірково застосовував положення цих двох напрямів. Він розглядав еволюцію як засаду цілеспрямованого розвитку думки в напрямку до гармонійного раціоналізму, що може мати емпіричне підтвердження. З цією метою він використовував фізіологічні дослідження життя тварин, а також психологічні теорії, які ув’язували в одне ціле інстинкти, потяги і раціонально-стадні аспекти поведінки людини. Перспектива цілеспрямованого розвитку дала йому поштовх до проведення соціологічних, антропологічних і порівняльно-історичних досліджень, як, наприклад, у його трилогії «Розум в еволюції» (1901), «Мораль в еволюції» (1906) та «Розвиток і мета» (1913). На відміну від деяких концепцій соціального дарвінізму Гобгауз розглядав прогрес людства як процес, в якому головним чинником еволюції був розум. Ортогенетичний розвиток розуму вів до зростання взаємної симпатії і гармонії між людьми та до усвідомлення ними своєї здатності керувати людськими справами. Таке раціональне самоспрямування з його спроможністю контролювати зовнішні й внутрішні умови життя стало телеологічним витлумаченням найвищої людської етики. Якщо говорити мовою політики, то це відповідає просуванню сучасних суспільств у напрямку до більшого ступеня колективізму, втілення в життя принципів широкомасштабної співпраці та взаємної відповідальності. Ставлення Гобгауза до ідеалізму було складним. Вихований у традиціях оксфордського ідеалізму, він одначе послідовно виступав і проти його вочевидь неемпіричних підвалин, і проти консервативних політичних засобів, до яких незрідка тяжів англійський ідеалізм. З особливою силою він виступав проти німецького гегельянства як з огляду на віддаленість цього вчення від процесів індукції та дедукції, так і на неліберальний вплив, який воно справляло на англійську політичну думку. З іншого боку, йому був близький ідеалізм Т. Г. Гріна, оскільки в ньому постулювалась ідея загального блага, що його отримують мислячі індивіди за допомогою добровільної співпраці, а не за допомогою розумувань про окремо ідентифіковану волю соціальної спільноти. У такому сенсі Гобгауз відкидав надіндивідуальний органіцизм. Утім, імпліцитний органіцизм ідеалізму таки живив його холізм і його схильність до окреслення загальних систем. Гобгауз схвалював також ідеалістично-раціональний ухил, його зосередженість на способах гармонізації приватної і громадської сфер та його цілеспрямований підхід до суспільного розвитку. Проте його політичні висновки виходили за межі тогочасного ідеалізму і становили поєднання доводів, характерних для нової ліберальної думки, що виникла на зламі століть (Див. лібералізм). Як ліберальний теоретик Гобгауз був продовжувачем започаткованої Гріном традиції, націленої на розрив із лібералізмом XIX століття, і значною мірою сприяв пристосуванню ліберальних догматів до соціальних теорій, а так само і до політичного тиску. У праці «Лібералізм» (1911) та в інших своїх творах він незмінно вбудовував у рамки суспільства ідею індивідуальної свободи, наголошуючи на тому, що людська особистість складається з чітких суспільно орієнтованих характеристик, а також на тому, що її розвиток повинен спрямовуватися спільнотою. Гармонійна рівновага між індивідуальними і суспільними устремліннями в кожній особі виливається в теорію прав, яка хоч і вважає права суттєвими для саморозвитку, але наголошує на тому, що надаються вони суспільством. Вона ж породжувала і такий підхід до власності, за допомогою якого в матеріальних цінностях намагалися розрізнити суспільний та індивідуальний чинники, доводячи, що тоді як приватна власність є необхідною для довершення індивідуальної особистості, спільна власність є важливою для вираження суспільного життя. Водночас Гобгауз стверджував, що процвітання можна досягти лише шляхом служіння суспільству. Головним для доктрини нового лібералізму, виразником якої виступав Гобгауз, стало наполягання на провідній ролі держави в здобутті як індивідуального, так і загального блага. Держава ставала вмістилищем і охоронцем моральних та духовних інтересів своїх громадян. Як моральна і відповідальна інституція вона була вповноважена вдаватися до примусу (хоча в жодному разі не за рахунок індивідуального розвитку), якщо індивіди виявляються нездатними діяти відповідно до справедливих настанов суспільної свідомості. Держава була покликана відігравати роль розумного регулятора людської поведінки і соціально-економічних сил, водночас представляючи загальне благо, яке вивищується над груповими інтересами. Звідси випливало і двоїсте ставлення Гобгауза до організацій на кшталт профспілок, які, з одного боку, захищали права і потреби менш привілейованих членів суспільства та апелювали до егалітарної складової свого лібералізму, а з іншого – домагалися групових прибутків, не враховуючи ширшого суспільного контексту. Це відбивало притаманне Гобгаузу типово ліберальне недооцінювання проблеми влади і класів. На схилку свого життя – після Першої світової війни – Гобгауз значно переглянув свої політичні погляди. Його песимізм стосовно людської природи і можливостей прогресу посилювався дедалі більше з огляду на обмеження громадянських свобод, накладені на англійський народ. Тепер він побоювався, що всесильна держава зазіхатиме на моральну автономність індивіда, і вимагав перегляду уявлень про економічну й політичну свободу в рамках ліберальної традиції, ба навіть вихваляв свого ідеологічного опонента Герберта Спенсера. Проте Гобгауз продовжував твердити, хоч і більш обережно, що якщо держава поважає індивідуальну свободу, вона може бути гарантом кінцевого суспільного блага. У такому розумінні свободи можливість вибору і відсутність примусу поєднувалися з гармонійною реалізацією потенціалу індивіда, пов’язаного з поширеними тоді «гормічними» психологічними теоріями. Слава Гобгауза як провідного речника соціал-лібералізму XX століття є цілком заслуженою. Світло його впливу було радше розсіяним, ніж сліпучим, але його ідеї долучилися до розвитку ліволіберальної традиції як в Англії, так і в усій Європі.