Местр

Местр Жозеф, де (1753–1821) — савойський політолог. Местр народився в Савої в сім’ї державного правника, котрий якраз напередодні цього отримав титул дворянина. Він виховувався в дуже побожній родині і залишився самовідданим католиком, хоча на початку свого дорослого життя й захоплювався містичним франкмасонством. Ідучи по стопах свого батька, Местр став державним правником, і до французької революції його життя було сповнене провінційного спокою. Захват від першого відгуку на революцію невдовзі згаснув, і на момент вторгнення до Савої військ нової французької республіки у 1792 році він займав тверду контрреволюційну позицію. Утікши з Савої, він переїздить до Лозанни, де стає посланником сардинського короля і починає писати політичні коментарі. Переважну частину того, що він там написав, не публікували майже ціле століття, але його твір «Considеґrations sur la France» («Міркування про Францію») з’явився в 1796 році і справив вплив на формування контрреволюційних переконань. На короткий час він повернувся до Італії і невдовзі його відправили, знову ж таки, як посланника сардинського короля, до Санкт-Петербурга, де він залишався аж до свого повернення додому в 1817 році. За роки свого перебування в Росії він написав твори, що принесли йому європейську славу, зокрема «Soirеґes de Saint-Pеґtersbourg» («Петербурзькі вечори»), «Du pape» («Про папу»), «Essai sur les principes gеґnеґrateur des constitutions politiques» («Нарис про породжуючі принципи політичних установлень») та «Examen de la philosophie de Bacon» («Дослідження філософії Бекона»). У цих гострих, дошкульних і полемічних творах Местр висловив усю зненависть emigrеґs (емігрантів) до винуватців їхніх страждань. У своїх нападках на революційні погляди та думку Просвітництва, котрі, як він гадав, і призвелися до цих страждань, йому, однак, таки вдалося послідовно викласти свої реакційні переконання – реакційні у тому смислі, що їх постійним рушієм був протест проти революційного сьогодення, а також у тому відношенні, що ця альтернатива грунтувалася на ідеалізованому і, як здається, викривленому баченні минулого. Немає сумніву в тому, що Местр відчував моральну відразу до Просвітництва. Він піддавав критиці окремих мислителів більшою мірою не за їх ідеологічні похибки, а за моральні хиби, і якраз гординю, найстрашніший з усіх смертних гріхів, він вважав основною рисою філософії Просвітництва. Ця філософія повставала проти будь-якої влади. Те, що вона відкидала традиційне політичне керівництво, природно випливало з того, що вона відкидала християнство. Справді, твердив він, Просвітництво було «повстанням проти Бога». Так само і французька революція була суто диявольською і подібною лише до біблійного бунту проти неба. Бунтарська гординя революціонерів та їхніх ідеологічних попередників отримала свій найвиразніший прояв у їхній вірі в удосконалення, в їхньому переконанні в тому, що за допомогою політичної діяльності і перебудови суспільства можна здобутися моральної нірвани. На противагу цим облудним і нечестивим, на його думку, сподіванням він висував тезу про дуалістичну природу людини та первородний гріх. Людину було створено за подобою Божою, однак вона втратила милість Господню; вона мала божественну властивість свободи волі, проте піддалася спокусі зробити вибір на користь зла; вона мала суспільні чесноти, одначе заразилася пристрастю до влади. Ця людська природа є не предметом політичного вибору, а істинною умовою людського буття, і революційне прагнення реформувати її вже саме по собі слугує доказом схильності людини до гріха. Хоча Местр, як і Берк, вважав, що революція є «нерозсудливим вибором на користь зла», утім, він вірив у постійне провіденціальне впорядкування людської історії. Збочена людська воля могла б впливати на перебіг подій, але кінцева Божа мета бере гору в непередбачуваний і незбагненний для людини спосіб. Революція, власне, якраз і продемонструвала це, оскільки цей приклад гріховності людини був водночас і знаряддям Божої справедливості. Подібно до мислителів Просвітництва, Местр постійно повертається до проблеми теодицеї – чому в освяченому Богом світі має існувати зло, а конкретніше до особливо болючого для emigrеґs питання – чому безневинна людина має страждати, а призвідник її страждань – благоденствувати. Відповідь його невтішна: моральне й фізичне зло є знаряддям справедливого Божого гніву, але цей гнів направлений проти гріховної природи, частка якої є в кожній людині. Унаслідок цього гнів падає і повинен падати на всіх – на святих так само, як на грішників, подібно до того, як кулі на полі бою можуть влучити в будь-кого. Люди могли б повстати проти встановленого Богом порядку, але їхній бунт вочевидь буде і марним, і покараним. Утім, Бог дає певні знаки щодо божественного замислу. Цікаво, що Местр рідко згадував про біблійні одкровення і навіть про керівну роль церкви та папи (окрім свого твору «Про папу»). Загалом він наголошував радше на національних традиціях, внутрішніх відчуттях душі і на творчості геніальних людей як на способах проявлення Божої волі. Традиційні вірування є залишками в колективному розумі первинного примітивного й інтуїтивного знання кінцевої мети, яким володіли люди до падіння. Це примітивне знання збережено також у внутрішніх відчуттях праведної, нерозбещеної і незарозумілої душі. Супроти цих даних Богом традицій і відчуттів розум і наукові емпіричні дослідження є ніщо. Обстоюючи ці переконання, Местр торував шлях до антираціоналістичного, народницького націоналізму. Але, подібно до інших націоналістів, він пов’язував популізм із захопленням «історичним героєм». Генії думки, мистецтва та діяльності також були гласом Божим. «Геній – це милість Божа», він бере свій початок у божественному натхненні. Дотримуючись традицій та звичаїв, прислухаючись до внутрішнього голосу совісті і будучи уважними до геніальних вибранців, люди можуть водночас і пізнавати, і втілювати Божу волю в життя. Проте ні соціальна спільнота, ні політична влада не грунтуються і не можуть грунтуватися на народній згоді. Местр піддавав критиці ідеї суспільного договору та верховенства народу. Суспільство не є продуктом матеріальної культури, і «народ» став народом не шляхом самовисвячення, а завдяки провидінню Божому, що проявляється через історичні обставини. Так само народ вочевидь не може бути джерелом влади, призначенням якої є вимагати від людей дотримання суспільної дисципліни і для якої, отже, не може бути теоретичних обмежень. У той же час народ має захищати ті представницькі інституції, що сягають своїми коренями в національну історію, а не інституції, побудовані на основі «штучно» створених конституцій, і не інституції, що претендують на представлення народної волі, яка може знайти своє істинне вираження лише в загальних традиціях думки та в нормах поведінки. Виступаючи проти революційних ідей, Местр, утім, сам прийшов до деяких із них, принаймні стосовно популізму та націоналізму.