Мілль Джеймс

(1773–1836) — англійський філософ, економіст і памфлетист-радикал. Мілль навчався в Единбурзі і збирався стати пресвітеріанським священиком, але його агностицизм спонукав його облишити цей шлях. Він зробився вільним лондонським журналістом і перебивався з хліба на воду аж до публікації своєї «Історії Британської Індії» (1817), завдяки чому був призначений на посаду в Ост-Індській компанії. Мілль був близьким приятелем Бентама й активно пропагував Бентамові ідеї щодо принципів корисності, права, управління, освіти й психології. Він був радше популяризатором, ніж оригінальним мислителем, однак відігравав важливу роль посередника між теоретиками на кшталт Бентама та політекономістів і тими людьми, чию політичну діяльність він спрямовував, роз’яснюючи економічні і політичні теорії. Він став каталізатором інтелектуального розвитку і політичної діяльності Рікардо, Гроута, Паркса, багатьох філософів-радикалів (Див. філософський радикалізм), а передусім власного сина Джона Стюарта Мілля. Мілль був речником Бентамового утилітаризму, Гоббсового індивідуалізму й асоціативізму в психології, мальтузіанства та розроблених Адамом Смітом принципів класичної політичної економії. Як утилітарист Мілль закликав до пошуку «якнайповнішого щастя для якнайбільшого числа людей» і, подібно Бентаму, критикував усталені інституції, особливо уряд аристократів, уславлену Блекстоном правову систему, школу, церкву та меркантилістську економіку, розвінчуючи їх як перешкоди на шляху до найповнішого щастя; він же пропонував ввести нові інституціональні встановлення, покликані забезпечити здобуття найповнішого щастя. Найзначніші з цих установлень стосувалися політики; вони постали в його знаному «Нарисі про правління». Мілль пропонував демократичні інституції як засіб забезпечення справедливого врядування, себто врядування в інтересах керованих. Вади, особливо корупція, кореняться у вільній грі порочних інтересів, що є особистими інтересами, притаманними кожному індивіду. Основний зиск від цього отримує аристократія, яка з огляду на відсутність перешкод своїм порочним інтересам експлуатує народні маси. Порятунком має стати представницька форма правління, що передбачає значно розширене, майже загальне виборче право, часті вибори й таємне голосування. Доки не буде запроваджено цих демократичних нововведень, політика залишиться сферою боротьби між аристократією і народом; та якщо їх буде запроваджено, інтереси верхівки і спільноти збігатимуться. Непомірні похвали Мілля на адресу середнього класу зродили в окремих дослідників хибне уявлення, буцімто він прагнув обмежити виборче право середнім класом. Однак його повага до середнього класу поєднувалась у нього з передчуттям, що нижчі прошарки йтимуть за середнім класом, зважаючи на його поради і приклад; а відтак у його викладі системи демократичного виборчого права не йдеться про виборчий ценз. Політичну думку Мілля різко критикував Маколей, який відкидав його заклики до «чистої демократії» і глузував з використання дедуктивних умовиводів у ролі політичних аргументів. Під впливом Маколеєвої критики Джон Стюарт Мілль поставив під сумнів батькову манеру надавати наукоподібності тому, що насправді було політичним памфлетом, і розкритикував Мілля-старшого за те, що той не звертав уваги на роль просвіченого лідера в обстоюваній ним демократії.