Остін Джон

(1790–1859) — англійський юрист і філософ-правник. Остін народився в достатньо заможній родині з середнього класу, він був військовим офіцером (1806–1812), адвокатом (1818–1826), професором правознавства Лондонського університету (1826–1832) та викладачем права в Інбер-темплі (1834). Упродовж декількох років він займався громадською діяльністю, а в 1820 році одружився із Сарою Тейлор, яка стала для нього джерелом натхнення; до 1848 року – «року революцій» – вони жили у Франції і Німеччині, а потім у Вейбриджі – аж до самої його смерті. Остін є провідним представником англійського аналітичного правового позитивізму, дуже критикованого як такого і тепер відомого в особливому його варіанті як «командна теорія права» (Див. закон). Його основна та найавторитетніша робота «Царина визначеного права» (1832) постала зі вступної лекції, яку він читав як перший професор правознавства в Лондоні. Як лектору Остіну не вдавалося захоплювати своїх слухачів і він полишив цю посаду в 1832 році; його лекції в Інбер-темплі теж не мали успіху. Однак книзі судилася інша доля, вона стала, безсумнівно, тим англійським текстом з правової теорії, який найчастіше читали, цитували і критикували і який значно випереджав за популярністю правовознавчі роботи Бентама, що були для Остіна зразком, і, навіть понад те, праці німецької пандектистської школи, у якій він навчався в Німеччині (1826–1828), готуючись облишити викладацьку діяльність. Публікації робіт Остіна опріч кількох політичних памфлетів стали на заваді їхні сумнівні літературні достоїнства, і тільки після його смерті місіс Остін мала змогу побачити опубліковані повністю «Лекції з філософії позитивного права» (1861), де було подано детальний аналіз усіх провідних концепцій та інституцій права, які були визначені в його праці «Царина визначеного права». Це визначення є суто позитивістським, оскільки в ньому цілковито відокремлюється сфера функціонування права від його достоїнств і недоліків як таких. Воно є волюнтаристським, оскільки в ньому закони зводяться суто до наказів (актів волі), що їх дають вищі керівники своїм підлеглим, погрожуючи певними санкціями в разі виявлення непокори. Накази, що є законами, як такі мають бути загальними і повинні виходити від найвищого керівника, або ж державця (Див. суверенність). Керівник – це командир, загальним наказам якого зазвичай підкоряється більша частина численного населення, котре, в свою чергу, не звикло підкорятися жодному іншому індивіду або групі. (Верховні керівники можуть бути представлені як індивідами, так і групами людей, як в Англії чи в США.) З цієї точки зору, держава – це просто інша назва керівника; або ж, в іншому розумінні, держава як незалежне політичне суспільство є корпоративною сутністю, що включає державця і суб’єктів разом узятих. Там, де верховні керівні органи складаються з групи осіб, вони мають бути визначені конституційними положеннями. Але конституції такого роду не можуть бути «законами» в своїх остаточних положеннях, оскільки вони не є наказами верховних керівників. Таким чином, конституційне право в його найвищому прояві можна розглядати лише як позитивну моральність – а так само і закони стосовно верховних керівників і держав та міжнародне право. Ці тези і висновки щодо законної необмеженості верховної влади і відсутності чітких обмежень прав верховних керівників було піддано нищівній критиці. Потім пізніші позитивісти (Г. Л. А. Гарт), опустивши волюнтаристську тезу щодо закону як наказу, звели звичні суспільні норми до категорії права і зосередилися як на незобов’язальних, так і на імперативних його аспектах. Політична філософія Остіна утилітарна, причому, безсумнівно, більшою мірою утилітарна в правовому плані, ніж філософія Бентама (Див. утилітаризм). Як щирий унітарист, він вірив у Божий закон як закон, закладений як утилітарним, так і унітарним божеством. Корисність і божественність закону є найвищим випробуванням для перевірки хиб і переваг права; однак вони не є критерієм його існування.