Оукшотт Майкл Джозеф

(1901–) — англійський політичний філософ. У 1923 році Оукшотт закінчив Кембриджський університет і два роки по тому став стипендіатом коледжу Гонвіля та Каю. В 1951 році він отримав призначення на кафедру політології Лондонської школи економіки, звідки звільнився в 1968 році. У своїй першій значній філософській праці «Досвід та його форми» (1933) Оукшотт ставить на меті з’ясувати конститутивні ознаки різних форм пізнання людського досвіду. Для нього досвід – це єдине ціле, де розум і внутрішній світ, суб’єкт і об’єкт є однобічними абстракціями. Усі спроби пізнати його підпадають під одну з двох категорій. Його пізнають виходячи з особливих точок зору – або «як ціле», або «заради себе самого». За самою своєю природою кожна точка зору грунтується на певних положеннях або припущеннях, які вона не піддає і не може піддавати сумніву. Вона відображає відповідні аспекти тотальності досвіду і пропонує їх однорідне, незалежне і самодостатнє розуміння. Оукшотт розрізняє три такі точки зору, або «форми», а саме практику, науку та історію, до яких пізніше він долучив і поезію. Практика розглядає досвід sub specie voluntatis (з погляду волі), що передбачає існування окремих, унікальних і самодостатніх особистостей, які прагнуть задовольнити свої різноманітні бажання, і пояснює тотальність досвіду за допомогою таких понять, як самість, іншість, зміна, бажання, добро, зло, обов’язок, задоволення і біль. Історія розглядає тотальність досвіду sub specie praeteritorum (з погляду давнини), а наука – sub specie quantitatis (з погляду кількості). На відміну від цих «форм» для філософії важливіше запропонувати безумовний і неабстрактний досвід. Як така вона уникає всіх часткових точок зору і припущень. Філософія для Оукшотта є унікальною в тому смислі, що з-поміж усіх інших інтелектуальних досліджень вона вирізняється своєю радикальністю, саморефлексивністю і нищівною самокритичністю. Постійна і послідовна критика і своїх припущень, і припущень вищезгаданих «форм» є її найхарактернішою ознакою. У «Досвіді та його формах» Оукшотт майже нічого не говорить про природу політики і політичної філософії. Про це він почав писати кількома роками пізніше – наприклад у своєму «Вступі» до праці Гоббса «Левіафан», в кількох розвідках, опублікованих у виданнях «Politica» та «Cambridge journal», та у своїй інавгураційній лекції (1951). Пізніше деякі з цих праць увійшли до збірки «Раціональність у політиці та інші начерки» (1962). У цей період Оукшотт виробив кілька різних підходів до природи і завдань політичної філософії, таких як дослідження «природи і земної долі людини», критичний розгляд сучасної цивілізації і концептуальний аналіз. Що стосується політики, то він розумів її як діяльність із залагодження «неузгодженостей, що раз-у-раз висуваються на перший план», у «водночас узгодженій і неузгодженій» моделі установлень, які існують у кожному суспільстві. Політика не полягає і не може полягати в повсякденному вирішенні проблеми, що і як робити, як це вважають емпірики, чи в запровадженні в життя якихось абстрактних принципів, ідей та доктрин, як це твердять раціоналісти, але вона полягає в слідуванні натякам існуючих традицій у поведінці. Оукшотт вважає, що емпірики і раціоналісти невірно розуміють природу часу і знання – двох головних вимірів політичного життя. Для одних час – це низка розрізнених моментів, для інших – його взагалі не існує; для одних знання – це потік інформації, для інших – це звід позачасових загальних істин. Водночас вони недооцінюють життєву необхідність традиції у визначенні сприйняття суспільством часу та історичної послідовності і в здобутті практичних та конкретних знань, потрібних для ведення справ. У праці «Про людську поведінку» (1975) Оукшотт подає свій найбільш систематичний виклад політичної філософії. В останній його книзі «Про історію та інші есе» (1983) вміщено лише одну теоретичну статтю про політику і немає жодного нового відправного пункту. «Про людську поведінку» – це складна книга, написана в різних стилях і за допомогою різних засобів вираження, з використанням старих латинських термінів для означення сучасних ідей. Оукшотт стверджує, що політична, або, як він тепер її називає, соціальна філософія займається вивченням ідеального характеру і передумов поведінки людини загалом та спільнот громадян зокрема. Для нього кожна людська спільнота структурована з огляду на її діяльність. Діяльність є або раціональною, або моральною. Раціональна діяльність слугує досягненню загальної незалежної мети або загальних цілей, тоді як моральна діяльність за своєю природою не може слугувати знаряддям. Отже, існують дві «категоріально різні форми» основ людських спільнот. Спільноти, побудовані на основі раціональності, або «підприємницьких прагнень», створюються заради досягнення спільної мети, а спільноти, побудовані на основі моралі, – на грунті визнання верховенства спільної діяльності. За Оукшоттом, спільнота громадян, яку він називає respublica, є не підприємницькою, а моральною, вона встановлюється на основі діяльності, яка полягає в складанні цілковито різних типів взаємопов’язаних правил. Як він зазначає, «те, що пов’язує cives (громадян) один з одним й утворює спільноту громадян, – це визнання влади respublica і визнання необхідності підкорення її умовам за свій обов’язок» (р. 149). З усіх правил, які складають respublica, lex (закон) стосується тільки спільноти громадян і закладає норми поведінки, яким зобов’язані підкорятися cives. Lex є морально зобов’язальним, оскільки він складається авторитетними людьми згідно з установленими процедурами. Для того щоб забезпечити його належне виконання, спільнота громадян потребує системи управління, що включає в себе систему судочинства, управлінський та «керівний апарат». Хоча закони, що утворюють respublica, є обов’язковими за самою своєю авторитарною природою, їх можна переглянути з огляду на їх бажаність; таку діяльність Оукшотт і називає політикою. Політика включає і прийняття влади respublica, і критику її конкретних законів. Політичний розрахунок керується міркуваннями про bonum civile (загальне добро) – про те, що є справедливим і бажаним для суспільства і чого від усіх cives вимагається дотримуватися під загрозою накладення суспільством покарання. Він виключає такі цілі, як побудова досконалого суспільства чи поліпшення життя якомога більшої частини людства, тому що спільнота громадян – це не підприємницьке об’єднання, а також справедливість розподілу, тому що керівники суспільства нічим не володіють і їм «нема чого розподіляти». Очевидно, Оукшотт не гадав, що явно формальний розподіл прав і обов’язків фактично може призвести до незалежного розподілу влади, можливостей і власності. Хоча спільнота громадян може бути лише моральною, а не підприємницькою, Оукшотт заявляє, що практично від початку кожна сучасна європейська держава розвивалася в обох напрямках. У різних державах у різні історичні епохи брав гору один із цих напрямків, проте інший не щезав повністю. В його розумінні протиборство між ними є найкращим ключем до розуміння сутності сучасної держави на противагу таким усталеним ідеологічним кліше, як праві і ліві або вільне підприємництво і колективізм. Він не пояснює докладно, як виникли такі цілковито протилежні напрямки, яким чином вони можуть співіснувати і як вони досягають дієвого компромісу.