Пейн Томас

(1737—1809) — Британський памфлетист та міжнародний революціонер. Народившись у Норфолку в Квекерській сім’ї, Пейн, за його власними словами, отримав “надзвичайно хорошу моральну освіту та деспотичний запас знань”. Він перепробував декілька професій – моряка, акцизного чиновника, продавця – та розвинув у собі здібності проповідника (недуховного) та дискусіонера. Його перший памфлет, написаний у віці 35 років, для підвищення зарплатні акцизних чиновників. Декілька місяців, які він провів у Лондоні, подаючи петицію від їх імені, коштували йому його одруження, сім’ї та магазину. Він емігрував до Америки у 1775 році, знайшов роботу у Пенсильванському видавництві і в 1776 році опублікував “Здоровий глузд”. Памфлет захищав незалежність Америки в той час, коли лиш декілька американців готові були відкрито прийняти таку політику. Він був надзвичайно успішним, пройшовши двадцять п’ять видань протягом одного року. Пейн поступово приєднався до створення ліберальної державної конституції (яка поєднувала загальне виборче право, щорічні вибори, демократичне представництво, однопалатна законодавство та повну релігійну свободу) і в співпраці з революційною армією Вашингтона. У 1787 році Пейн відвідав Європу і швидко захопився політичною діяльністю і в Франції, і в Англії. Він з’явився на захист свох друзів-радикалів, коли Берк напав на них у “Відповідях на Французьку революцію” (Див. радикали англійські). У “Правах людини” (1791 і 1792) Пейн атакував спадкову монархічну систему, наполягав на державному суверенітеті і піддав нищивній критиці арґументи Берка. Недивно, що Британський уряд звинуватив Пейна у бунтівних наклепах і оголосив його поза законом, а Французьке — обрало його до Національної асамблеї. Незважаючи на свій гарячий республіканізм, Пейн висловився проти якобинських вимог стратити короля, пізніше був ув’язнений і ледве врятувався від страти під час терору. Перебуваючи у Франції він опублікував свій деїстський трактат “Вік Розуму” (1794) (який, через напад на встановлену релігію, забезпечив його поганою громадською славою та свій найрадикальніший політичний памфлет “Аграрна справедливість” (1796). Врешті-решт у 1802 році Пейн повертається до Америки лише для того, щоб його федералістська преса. Він помер, будучи досить забутим і самотнім, у 1809 році. Пейн не був надзвичайно глибоким та орігінальним політичним мислителем і роботу тих, кого він вважав найвпливовішими, тлумачив досить вільно. Від Локка (див. Локк) він взяв матеріал для того, щоб підтримати свій захист природних прав і віру в те, що люди об’єднуються в суспільство не для того, щоб захистити їх. Тому уряд не може мати права посягати на наші природні права, його єдиний обов’язок полягає в тому, щоб надати нам змогу повністю зберегти своє життя, свободу і надбання. Люди укладають угоду один з одним, щоб сформувати суспільство, а уряду надають повну владу, щоб він зберіг суспільний порядок; але люди повинні завжди утримувати суверенітет –вони можуть позбавити своєї довіри і встановити нову систему уряду в будь-який час, коли колективно вирішать зробити так. Пейн також вважає, що пристає до Адама Сміта, коли запевняє, що людські бажання замість того, щоб створити конфлікти інтересів, природньо сформують людей у суспільство і зроблять залежними один від одого. Комерція і “прихована рука” підтверджують той факт, що суспільство природнє для людини. Це також підтверджуєтє суспільну прив’язаність, яку природа вкорінила в кожній людині для того, щоб та могла знайти щастя лише в суспільстві. Суспільство насправді настільки природнє для людства, запевняє Пейн, що уряд навряд чи взагалі потрібен. Відштовхуючись від усіх припущень, Пейн створив серію жорстоких атак на монархічну і аристократичну системи Європи XVIII ст. Спадковий уряд – це уряд шахрайський – він тримається на людському незнанні та забобонах: “Ідея спадкових законодавців … така ж абсурдна як ідея спадкового математика чи як спадкового мудреця; і така ж абсурдна як спадкового увінчаного лаврами поета”. (“Права людини”, стор. 105). Сам принцип є ірраціональним, а правління такого уряду всіяне війнами, корупцією та витратами. Єдиною системою уряду, вільною від таких зловживань, є представницька демократія, основана на конституції, створеній конвенцією усіх людей і схваленій ними. Модель уряду Пейна коріниться в американському досвіді, а його останні твори є переважно закликами до народу Франції та Англії скасувати їхні корумповані спадкові системи і замінити їх республіканським правлінням американського зразка, яке забезпесчить їхні права і створить дешевий, відповідальний і мирний уряд. До такого уряду обиратимутьсія найкращі та найрозумніші люди, бо йому треба буде пояснювати свої дії перед народом. Найоригінальнішими творами Пейна вважають другу частину “Прав людини” і “Аграрну справедливість”. В обох він виходить за межі ліберальної ідеї про мінімальну державу і надає виправдання для держави із соціальним забезпеченням та її детальний опис. В попередніх він пропонує Британії національну систему з обмеженим державним фінансуванням освіти для бідних, пенсіями для старих людей, грошову допомогу під час вагітності і смерті, захищені майстерні для злидарів, все це фінансуватиметься заощадженнями з видатків, які зростуть після заміни монархічного правління республіканською конституцією. Він також виступає за заміну податка на споживання прогресивним податком на власність. Це зніме тягара бідних, засуджених до важкої праці і сприятиме тому, що багаті більш рівно розподілятимуть багатство між дітьми, поклавши, таким чином, кінець системі першородства. В “Аграрній справедливості” Пейн надає більш обґрунтований захист для перерозподілу оподаткування і держави соціального забезпечення. Він наполягає на тому, що кожна людина народжується з природнім правом використовувати землю і її плоди, але в той час, як люди мають право на цінність, яку вони створили власними зусиллями, воно не поширюється на землю, на якій вони працюють і яка є спільною власністю. Тим більше, більшість особистої власності здобувається через суспільство, а не через власноручну працю. Таким чином ми завдячуємо і формою земельної оренди, і частиною нашого скупчення суспільству, “з якого все походить”. Пейн пропонує, щоб податок на власність був встановлений у формі податку на спадок, який можна було б використати для виплачування одноразової суми грошей усім у віці 21 року, та щорічної плати усім, кому понад 50 та хто сліпий чи кульгавий. За таким методом, жодному індивідууму не буде відмовлено у старті в житті чи втісі в біді, які йому належать за правом природи. Заяви Пейна до майбутніх поколінь полягають не в його оригінальності чи глибині як політичного мислителя, а в його здібності як виразника політичних ідей. Він промовляв до загальної людини, до людей комерції, які прагнули покращити своє становище працею і обдаруваннями та відкидали спадкове багатство і владу. Його демократичні принципи і ствердження того, що кожен індивідуум має право вирішувати, як найкраще зберегти свої природні права, самі за себе з великим успіхом промовляли до слухачів. Це не означає, що Пейн завжди переконував слухачів у перевагах республіканської системи, але він справді переконав багатьох, які перед тим відігравали малу роль у політиці, в тому, що вони мають право обговорювати політичні принципи та агітувати за політичні реформи.