Свіфт Джонатан

(1667–1745) — сатирик, памфлетист і поет. Свіфт народився (і помер) у Дубліні, навчався в дублінському Триніті-коледжі, а зрештою став деканом дублінського собору Святого Патрика, проте у своїх власних очах так і залишився англійцем. Як і більшість пізніших робіт Свіфта, його перша значна публікація «Суперечки і чвари в Афінах та Римі» (1701) виходить за рамки своєї тематики, свого партійно-політичного контексту. «Казка про діжку», «Битва книг» та «Механічна дія духу» (опубліковані разом у 1704 році) – це сатири на зловживання в галузі освіти та релігії (що наслідують традиції «Гудибраса» – антипуританської пародії доби Реставрації). До 1710 року Свіфт спілкувався з видатними вігами (такими як Сомерс, Галіфакс, Еддисон та Стіл), публікував у їхній газеті «Tatler» («Базіка») свої вірші, нариси, пропозиції, однак його сильне упередження проти політики релігійної терпимості, що її проводили віги, знайшло своє відображення в «Листі про випробування причастям» (1709), в іронічних «Доводах проти скасування християнства» (1711) та в «Роздумах вірного англіканської церкви» (1711). Відступництво Свіфта і перехід його на бік уряду торі, очолюваного Гарлеєм, були зумовлені швидше принципами, аніж вигодою; в опублікованих у газеті «Examiner» («Оглядач», 1710–1711) творах «Поведінка союзників» (1711) та «Громадянський дух вігів» (1714) він говорить про державне управління, піддає критиці Мальборо і попередній уряд та готує державу до прийняття Утрехтського миру (1713). Цей насичений період описано в «Щоденнику для Стелли» (1710–1713), присвяченому найближчій подрузі Свіфта Естер Джонсон. Уряд Гарлея впав 1714 року, і після цього в 1720 роках Свіфт поринає з головою в громадські справи, захищаючи інтереси Ірландії. У «Листах сукнаря» (1724, 1735), написаних від імені простомовного ремісника, який нібито є їх автором, він пристрасно закликає до бойкоту знецінених монет, що їх мав випустити в обіг в Ірландії Вільям Вуд, наділений цим правом Волполом. Частково заслужена Свіфтом репутація ірландського патріота завдячує цим та іншим його ірландським трактатам, а особливо його моторошній «Скромній пропозиції» (1729), у якій як логічне продовження метафори «пожирання» Ірландії Англією розсудливо рекомендується подавати зайвих ірландських дітей до столу багачів. У «Мандрах Гуллівера» (1726) сатирично засуджується широкий спектр політичних нововведень та моральних припущень, а особливо колоніалізм, недалекоглядний націоналізм, сектантство, зарозумілі наукові виверти та пропагандистські мовні фальшивки. Деякі коментатори привертали увагу до проявів вільнодумства в політичних поглядах Свіфта, та це зробив і він сам у «Віршах на смерть доктора Свіфта» (1731 рік, опубліковано 1739 року) та в своїй автоепітафії: «Іmіtare sі poterіs Strenuum pro vіrіlі Lіbertatіs Vіndіcatorem» («Спробуй, якщо в змозі, наслідувати захисника життєдайної свободи»). Інші ж вважають це сентиментальним виразом, однак тут не береться до уваги радикальний авторитаризм Свіфта та безкомпромісність його сатири.