Сен-Симон Клод-Анрі, де Рувруа

(1760–1825) — французький соціаліст. Сен-Симон, аристократ за походженням, всотав у себе інтерес епохи Просвітництва XVІІІ століття до філософії і наук, а також до ідеї застосування знань для розв’язання соціальних проблем. Однак перші його власні роздуми щодо цього вийшли друком лише в першій декаді ХІХ століття – у той час, коли його досвід страшних потрясінь, спричинених американською і французькою революціями, переконав його в нагальній необхідності створення проекту системної перебудови суспільства. Згодом він здійснив піонерські дослідження, що заклали засади наукового вивчення людини і суспільства – «соціальної фізіології». Як реформатор суспільства він висував пропозиції, що їх спочатку навряд чи можна було відрізнити від ліберальних постулатів, та від ортодоксального лібералізму він поступово перейшов до «індустріалізму» – теорії, яка включала багато соціалістичних елементів. Одною з найвиразніших рис «соціальної фізіології» Сен-Симона є її підкреслений історицизм. Надихаючись механістичним детермінізмом ньютоніанського світогляду та оптимізмом філософів епохи Просвітництва стосовно прогресу, Сен-Симон спробував виявити непорушні закономірності історичних змін не лише в минулому чи теперішньому, але й у науково обгрунтованому передбаченні майбутнього. Така перспектива змусила його наголосити на взаємодії науки (теоретичного знання) та індустрії (у ті часи це означало будь-яку виробничу діяльність, а не виключно фабричне виробництво) як ключових чинниках формування вдатних типів суспільства в процесі розвитку людства від первісних часів до сучасності. Сен-Симон був одним із найперших мислителів, які визначили основні риси новопосталого індустріального суспільства (або «індустріальної системи») і спробували окреслити ймовірні шляхи розвитку цього суспільства після розпаду феодального ладу. Центральним у цих спробах було положення стосовно того, що кожен тип суспільства будується на основі особливої системи переконань, тож як тільки в їх істинність перестають вірити, суспільний лад має розпастися. Так, за Сен-Симоном, руйнування феодальної системи прискорив в остаточному підсумку наступ Просвітництва на теологію; звідси витікало, що лише нова, альтернативна система переконань – тогочасна «позитивна» наука – може сформувати підвалини післяфеодального, індустріального ладу. Це може статися лише за умови заміщення старих панівних класів – земельної аристократії та духовенства (дві опори феодалізму) – новими класами, що набирали сили, – класами вчених, інженерів і митців (в інтелектуальній сфері) та управлінців, промисловців і виробників (у більш практичній сфері політики й управління). Можливо, такий образ тогочасного суспільства передбачав правління технократів або ж міг розглядатися як іще одна варіація на тему капіталістичного утилітаризму. Обидва ці тлумачення отримали певне підтвердження, оскільки Сен-Симон і справді сподівався піднести на владний рівень професійних експертів різного роду, чиєю основною метою мало стати сприяння задоволенню потреб людини в рамках виключно капіталістичного ладу, заснованого на захисті приватної власності. Водночас слід ураховувати інші, ще більш колективістські тенденції в поглядах Сен-Симона, котрі отримали свій найяскравіший вираз у його творах періоду 1820–1825 років «Про індустріальну систему» («Du syst`eme іndustrіel», «Катехізис промисловців» («Cateґchіsme des іndustrіels»), «Нове християнство» («Nouveau chrіstіanіsme»). У цих роботах він критикує лібералізм з його індивідуалістичною мораллю за надто узаконювальний і метафізичний підхід до соціальних питань. На думку Сен-Симона, такий підхід є занадто негативним і недостатньо динамічним для того, щоб лягти в підмурівок нового, прогресивного суспільного ладу. Найсерйознішою вадою лібералізму є його неспроможність поліпшити умови життя переважної більшості людей у суспільстві – робітничого, або ж «індустріального» класу, – які потерпають від надмірних негараздів і нестатків, хоча саме вони безпосередньо причетні до створення майже всіх суспільних благ. Церква (особливо католицька) теж повинна взяти на себе частку відповідальності за наявну ситуацію, оскільки, здійснюючи моральне керівництво, вона вочевидь нічого не робить для забезпечення рівноправності, хоча первинне вчення Ісуса Христа цілком обгрунтовано можна витлумачити як заклик повстати на боротьбу із суспільством для захисту бідних і пригнічених. Назва останньої праці Сен-Симона – «Нове християнство» (1825) – відбиває спрямованість його моральної настанови: щоб виробити і посіяти переконання, придатні для сучасного суспільства – суспільства, здатного використовувати сили науки й індустрії для створення раю на землі, у якому буде задоволено всі основні людські потреби, – треба створити нову релігію, християнську за своїм духом, але очолювану не теологами, а більш компетентними соціальними мислителями (переважно науковцями і митцями). Ключовою суспільною метою має стати продуктивність праці, а політична влада, здійснювана кваліфікованими управлінцями, буде не що інше як прикладення науки до процесу виробництва. Головним чинником суспільного розвитку Сен-Симон вважав класові конфлікти, але не вірив у те, що в його часи це спричиняється до жорстокої боротьби. Він не провіщав майбутнього безкласового суспільства, але припускав, що всі типи суспільства слід поділити на різні функціональні категорії. Наприклад, за умови розвитку промислового виробництва робітничий клас стане в певному сенсі підлеглим у відношенні до своїх «природних» лідерів, але в той же час його інтереси гармонійно враховуватимуться в усеосяжній концепції загального добробуту. До того ж усі трудівники – від робітників до підприємців та управлінців, – як вважалося, належали до одного й того ж класу виробників, який має спільну зацікавленість в усуненні із суспільства всіх непродуктивних груп шляхом здійснення мирних реформ. Щойно це буде зроблено, природна гармонія інтересів, які об’єднують усіх, хто залучений до процесу виробництва, наповнить новим сенсом поняття соціальної солідарності. Разом із Фур’є та Оуеном Сен-Симона традиційно вважають одним із трьох провідних батьків-засновників сучасного соціалізму. Після смерті Сен-Симона група його учнів заснувала школу сен-симоністів, котра швидко виродилась у релігійну секту апологетів абсолютного колективізму. Інший його послідовник, Огюст Конт, продовжував розробляти теорію позитивістської науки і філософії включно з концепцією нової, на його думку, науки – «соціології» (Див. позитивізм).