націонал-соціалізм
Ідеологія Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСРПН), більш відомої як партія нацистів, що сформувалася в 1919 році і під проводом Гітлера правила Німеччиною з 1933 по 1945 рік. Сутність націонал-соціалізму складали дві доктрини: віра фашистів в те, що національна єдність найкраще зберігається в закритій від світу всевладній державі, керованій партією на чолі з одним верховним лідером, який уособлює волю нації; а також расистська переконаність у вищості арійської раси, що логічно веде до виправдання підкорення або повного знищення інших рас. Хоча націонал-соціалізм став найбільш видовищною і в певному сенсі найуспішнішою з усіх форм фашизму, його ідеологічний зміст був не таким витонченим і цікавим, як зміст французького чи італійського фашизму. Його політична популярність спиралася на здатність поєднувати часом протилежні елементи в єдину доктрину універсального характеру: «соціалізм» для робітничого класу, антибільшовизм – для роботодавців, націоналізм – для традиційних консерваторів – та антисемітизм – для всіх тих, хто шукав козла відпущення, на якого можна було б звалити відповідальність за поразку в Першій світовій війні та економічну катастрофу 1920-х років. Для внутрішньої політики це був надзвичайно вдатний рецепт, але на міжнародному рівні він призвів до послаблення так званої Осі, тобто військового альянсу між Італією, Німеччиною та Японією. Італійці мали всі підстави остерігатися німецького націоналізму, який легко міг відродити сепаратистські прагнення колишнього Південного Тиролю і боляче бив по італійських амбіціях в Африці. Японці навряд чи не здогадувалися про плани Гітлера щодо арійської раси, які залишали їм дуже мало місця, і знали, що в його передвоєнних промовах часто фігурував вислів «жовта загроза». Нацизм висував претензії на інтелектуальність, проте вона набагато відставала від захоплення грубою силою та культом лідера. Ліберали часто звинувачували Гегеля в тому, що той заклав підвалини нацизму (Див. Popper, t. ІІ); самі ж нацисти проголошували свою ідеологічну спорідненість з Ніцше. Насправді ж гегелівський консервативний лібералізм у найгіршому випадку відгонив у деяких місцях авторитаризмом, але його концепції верховенства права і конституційних гарантій особистих прав були абсолютно неприйнятними для нацизму; щодо Ніцше, то його презирство до претензійності німецької імперії вказує на те, наскільки далекими від націонал-соціалізму були його ідеї. В той час як італійський фашизм міг похвалитися Джентіле, а французький – Барресом та Моррасом, нацизм виявився інтелектуально безплідним. Єдиним його «філософом» став Альфред Розенберг (народився 1893 року, повішений як військовий злочинець у жовтні 1946 року). Його найвідоміша праця – «Міф двадцятого століття» (1930) – це безладна купа расистських і volkisch (народницьких) ідей, ледь-ледь припасованих до історії європейської культури; у ній він намагається показати, що все варте уваги в європейській історії є неодмінно нордичного походження. Націонал-соціалізм становить швидше соціологічний, ніж інтелектуальний інтерес. Найкраще його витлумачували письменники, які розуміли нацизм як інтелектуальну патологію або як епізод з історії масового суспільства (Див. Arendt), або ж як відповідь на прагнення до трансцендентального (Див. Nolte). Його «соціалізм» навряд чи означав щось більше ніж просто переважання прав держави над правами приватних власників; його зверненість до Volk (народу) була не більш ніж приводом для знищення вторинних організацій ліберального суспільства, особливо профспілок, і підбурювання людей до війни. Найцікавішою рисою нацистської ідеології було її двоїсте ставлення до революції: хоча Баррес і Моррас проголошували себе ворогами французької революції і пов’язаного з нею лібералізму, Муссоліні завжди настільки пристрастно захоплювався марксизмом, наскільки ж і жахався його. Нацизм був апофеозом такої двоїстості, проголошуючи себе контрреволюційним і будучи водночас революційним. Його психологічний зміст був дуже подібним до змісту всіх різновидів революційного утопізму (пор. Cohn), і хоча нацисти виливали потоки пустопорожніх слів на честь статичного ідеалу корпоративної держави, більш характерним аспектом націонал-соціалізму й у риториці, і на практиці було щось на кшталт перманентної революції. Будь-які інституції були цінними рівно настільки, наскільки вони передавали дух Volk і прискорювали тріумф арійської раси, а отже, за потреби могли бути знищені в будь-який момент. Та це один із багатьох способів, у які націонал-соціалізм уникав уподібнення до попередніх течій консерватизму чи авторитаризму і завдяки яким нацистська версія фашизму стала чимось набагато більшим, ніж набором відповідей на проблему економічних негараздів, які в міжвоєнні роки заторкували майже всі країни. У цьому сенсі втілення націонал-соціалізму в хворобливому генії Гітлера не є простою випадковістю. Саме його політичний опортунізм і запальна енергія дозволили нацистам домогтися підтримки народу: вони обіцяли воднораз і провести націоналізацію, і захистити приватну власність, наголошували як на індустріальній потужності, так і на унікальних чеснотах кожного окремого селянина, і підкреслювали необхідність вжиття радикальних і консервативних заходів одночасно. Єдиними сталими положеннями були ідеї національної експансії, расової чистоти і «принцип лідерства». Поєднання цих положень з відвертим проголошенням тези про те, буцімто в міжнародній політиці «правда на стороні сильного», неминуче вело до війни. Тотальний розгром у 1945 році був вироком, якому націонал-соціалізм не спромігся нічого протиставити. Див. фашизм, націоналізм, расизм.
Енциклопедія політичної думки