єврокомунізм
Штучно утворене слово, яке вживається для змалювання еволюції сучасних комуністичних партій, які функціонують у типових для Західної Європи відкритих демократичних системах. Це слово спричинилося до появи наприкінці 70-х років великої кількості аналітичних досліджень і в результаті було окреслене не як непотрібний для сучасності термін, але як таке поняття, що охоплює актуальне і важливе явище. Поняття «реформований комунізм» має забагато східноєвропейських конотацій для того, щоб слугувати таким терміном. Якщо єврокомунізм і мав якийсь установчий маніфест, то це була декларація, підписана в березні 1977 року в Мадриді лідерами комуністичних партій Франції, Італії та Іспанії; та кожна з цих партій згодом пішла своїм власним шляхом і в 1980-х роках це явище можна було розглядати як менш важливе з точки зору політики, але, з іншого боку, як ще більш широко розгалужене, з іще глибшими історичними коренями в порівнянні з якоюсь мірою випадковими джерелами походження даного терміна. Виникнення терміна «євро » датують по-різному: виводять його і з роздумів італійського комуніста Пальміро Тольятті наприкінці 50-х років з приводу поліцентризму, і з засудження Компартією Франції дій Радянського Союзу в 1968 році в Чехословаччині й у 1974 році під час революції в Португалії, і з розколу Компартії Іспанії в середині 60-х років та виходу її з підпілля після смерті Франко. Його характерні риси – це розходження з Москвою, особливо в оцінці зовнішньополітичних подій, таких як Празька весна, вторгнення в Афганістан, а також репресії проти «Солідарності», вкупі з певною ідеологічною неортодоксальністю і здійсненням внутрішньопартійних реформ, – усе це можна відзначити в усіх західноєвропейських партіях та партіях країн Середземноморського регіону. В Англії, Іспaнії, Австралії, Фінляндії, Іcландії та Греції такий розвиток або призвів до розколу партій, або окреслив наявні розбіжності в поглядах. Тільки в Португалії і на Кіпрі це відбулося без серйозного скорочення партійних лав і втрати підтримки електорату. Окрім стислого викладу Сантьяго Каррильо, оприлюдненого 1976 року, загальноприйнятої праці, де було б окреслено принципи єврокомунізму, немає. Єврокомунізм пов’язується з реформою, а не з реформізмом; суть його положень полягає в тому, що сучасні західні держави не можна розглядати в рамках ленінської термінології, оскільки при монополістичному капіталізмі влада концентрується в руках дуже обмеженої меншості. Припускають, що ці держави нині знаходяться в кризовому стані і що не тільки робітничий клас, але й буржуазія, групи фахівців-професіоналів і навіть сили юстиції та правопорядку мають спільне зацікавлення в реформах. Згідно з положенням Грамші про боротьбу позицій об’єднання, у яких комуністичні партії відіграватимуть керівну роль (хоч і не як єдиний представник робітничого класу), функціонуватимуть на демократичній основі і не застосовуватимуть насильства. Передбачається тривалий перехідний період, а не революція; розширення демократії не потребуватиме диктатури пролетаріату. Такі об’єднання відберуть владу в роз’єднаного правлячого класу мирним шляхом. Хоча комуністична партія зостанеться авангардом, вона розділить владу із соціал-демократами та іншими силами, принаймні під час перехідного періоду. У внутрішньопартійному плані єврокомунізм передбачає активнішу участь членів партії й обмеження демократичного централізму. Виходячи за межі державних кордонів, спільні акції лівих партій дадуть поштовх до роззброєння в усій Європі, створення вільного простору між супердержавами і підтримання більш близьких відносин з країнами третього світу. Єврокомунізм знаменує і новий етап міжнародного комуністичного руху, який характеризується автономією та взаємоповагою і не перебуває більше під впливом Радянського Союзу. В історичній площині єврокомунізм передбачає пошуки національного шляху до соціалізму – це стало необхідним у зв’язку з тим, що комуністичні партії здійснили перехід від ізоляції часів холодної війни до функціонування в рамках існуючих політичних систем. Однак ще не зникло сектантство і великі групи компартійців не перестали обстоювати радянську модель як основоположне керівництво до дії; реформатори ж намагалися керувати згори і на початку 70-х років поступово здобули підтримку більшості. У деяких партіях, таких як італійська та іспанська, відбулися гарячі дискусії з приводу своєї власної і радянської історії. У французькій та португальській партіях ця тенденція була набагато менш виразною, хоча французькі комуністи відмовилися від учення про «диктатуру пролетаріату». Говорячи загалом, кожна партія здійснила теоретичний аналіз міжнародного комуністичного руху в рамках практичних міжпартійних взаємин з Москвою, Пекіном та іншими центрами, такими як Бєлград і Ханой. Раз-у-раз критика переходила в обвинувачення – можливо, найвідвертішим критиком був Каррильо, але радянські представники відповідали з таким само завзяттям і часто підбивали ортодоксальні меншини опиратися тому, що вони називали реформізмом. У внутрішній політиці комуністичні партії все частіше й частіше прагнуть включитися в процес управління, виходячи на вибори і стаючи претендентами на парламентську владу. Це змушує їх діяти як тіньові уряди і підштовхує до об’єднання чи висування загальних платформ із соціалістичними партіями, від яких, однак, вони з усіх сил намагаються відмежуватися. У Франції після тривалих безрезультатних переговорів стався розкол з приводу термінології спільної програми, що могло б зруйнувати союз лівих на виборах 1978 року. Коли в 1981 році президент Франсуа Міттеран призначав свій уряд, він віддав комуністам лише 4 пости, та й ті пізніше вийшли з уряду на знак протесту проти його жорстких заходів. Дворічний досвід єднання з правлячою більшістю християнських демократів (з 1977 року) врешті-решт змусив італійську партію перейти в опозицію, і тепер вона стоїть перед нелегким вибором – чи шукати містка для зближення із соціалістами, чи критикувати їх політику; така ж дилема постала і перед партією Португалії. Термін «єврокомунізм» означає довготривалий, розмаїтий і різний за своєю інтенсивністю історичний процес, який продовжує давати нові пагони в європейських комуністичних партіях, що знаходяться поза сферою радянського впливу. Скоріш за все, у перспективі він спричиниться або до їх зникнення як маленьких сектантських груп, або ж до їх відродження в ролі основних претендентів на політичну владу.
Енциклопедія політичної думки