довго
ДО́ВГО. Присл. до до́вгий 2; вищ. ст. до́вше.
Настя довго не спала тієї ночі і гірко плакала (Л. Укр., III, 1952, 582);
Ніч тяглася довго, безконечно (Коцюб., І, 1955, 366);
Опанас став і довго дивився вслід своєму синові (Довж., І, 1958, 85).
Словник української мови (СУМ-11)