жарина
ЖАРИ́НА, и, ж.
1. Вуглина жару (у 1 знач.).
Мина витяг з гамана тютюн, набив люльку, вигріб з печі жарину й вкинув її в люльку (Н.-Лев., II, 1956, 122);
З тріском вилітали [з груби] маленькі червоні жарини і, падаючи на долівку, гасли (Шиян, Гроза.., 1956, 163);
*Образно. [Леся:] Він [Т. Шевченко] був величною пожежею над Росією, а ми тільки гарячі жарини, що відкотилися з цієї пожежі і світимо в темряві (Сміл., Черв. троянда, 1955, 75);
*У порівн. Говорить [Карпо], а очі в нього так і блищать, мов жарини… (Коцюб., І, 1955, 298).
◊ Ки́нути жари́ну в се́рце кому — розхвилювати, розтривожити кого-небудь.
[Лучицька:] Як ви вмієте людину збентежити… жарину кинути в серце (Стар., Вибр., 1959, 401);
Як (мов, на́че і т. ін.) на жари́нах (на жари́ні) — неспокійно, тривожно.
Куди він усе поспішається? Чого він, як на жарині? (Вовчок, І, 1955, 238);
Він і снідає похапцем.., і за столом сидить, мов на жаринах — крутиться, вертиться (Ряб., Жайворонки, 1957, 3).
2. чого. Цяточка, кусочок якого-небудь предмета, що горить, світиться.
Хтось курив, і жарина папіроси була схожа на дивну квітку з малесенькими самоцвітами-пелюстками (Гур., Наша молодість, 1949,143);
// перен. Про блиск в очах, що відбиває певний внутрішній стан людини.
Змовчав Клим — та й що він міг сказати? Блиснули в очах жарини злі (Перв., II, 1958, 259).
Словник української мови (СУМ-11)