загомоніти
ЗАГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док., розм.
1. Почати гомоніти, заговорити тихо, приглушено (звичайно про кількох або багатьох людей).
Тим часом в народі пішла чутка про волю.. Народ загомонів по ярмарках і розвозив гомін по селах (Н.-Лев., II, 1956, 247);
От тільки недавно загомоніло все село про Івана Бондаря: надумався чоловік з купкою бідняків організувати соз (Стельмах, II, 1962, 410);
*Образно. Як понесуть товариша В новую світлицю. Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці (Шсвч., 11,1953, 182);
// Заговорити, звертаючись до кого-небудь.
Загомонів [Нептун] на вітрів грізно: «Чого ви гудете так різно? До моря, знаєте, вам зась!» (Котл., І, 1952, 68);
Під’їхавши, верхівці поздоровкались, загомоніли до запечаленого чимось чоловіка (Гончар, II, 1959, 385);
// Зазвучати в розмові (звичайно про голос).
З сіней загомонів щось наставничий, богобоязний голос (Вас., Вибр., 1950, 203);
За стіною почулася гуготнява, приглушено загомоніли голоси (Речм., Весн. грози, 1961, 26).
2. перен. Почати утворювати безладні звуки; зашуміти.
Вітрило надулось, хвиля загомоніла і човен помчав прудко, мов чайка морська (Л. Укр., III, 1952, 622).
Словник української мови (СУМ-11)