здушений
ЗДУ́ШЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до здуши́ти.
Все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек (Коцюб., II, 1955, 308);
Я падаю од реготу. Я натикаюся на чиєсь ліжко й сідаю, здушений нервовими спазмами (Кол., На фронті.., 1959, 45);
Здушене хмарами, ще більше тепліло повітря (Ле, Наливайко, 1957, 269).
2. у знач. прикм., перен. Стиснутий, пригнічений.
Щоб розмовою заглушити в собі голос здушеного серця, спитав: — Чим можу служити? (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 65).
3. у знач. прикм., перен. Приглушений, ослаблений (про голос, звук і т. ін.).
У темряві було чути здушений сміх (Н.-Лев., II, 1956, 101);
Він навіть пробував щось говорити хриплим та здушеним голосом (Коцюб., II, 1955, 179);
Від її здушеного шепоту у Бараха тривожно забігали очі (Панч, В дорозі, 1959, 69);
// Прихований, затамований.
Прикусивши губу, несучи в собі здушений крик, вона тихо вийшла з кімнати (Жур., Даша, 1961, 28);
В голосі її чулася здушена образа (Гончар, Новели, 1954, 98).
Словник української мови (СУМ-11)