похиляти
ПОХИЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПОХИЛИ́ТИ, хилю́, хи́лиш, док.
1. перех. Надавати похилого положення; починати хилити; нахиляти.
Всі стали тихо, всяк свій спис Додолу похиляє (Л. Укр., І, 1952, 352);
— Якби я [Лис] завітрив [учув] десь якусь засідку, то зараз похилю хвоста троха вдалину (Фр., IV, 1950, 68);
// Своєю силою примушувати нахилитися, схилитися кого-, що-небудь; відтягати вниз своєю вагою.
[Галина:] На вгороді буркун-зілля Вітрець похиляє (Кроп., II, 1958, 84);
Грона похилили гіллячку, на землі лежать бідні, треба підняти (Коцюб., І, 1955, 190);
Лиш напором волі стримувала себе [Маруся], аби не впасти на груди опришкові.. Зрозумів опришок. Тихим рухом обняв, похилив навзнак і впився губами в губи… (Хотк., II, 1966, 122);
Услід за хмарою з півдня ввірвався неймовірної сили холодний вітер, похилив до самої землі дерева (Збан., Сеспель, 1961, 444);
// Оволодівши всім єством, примушувати схилитися, зігнутися (про сон, утому і т. ін.); змагати.
Як сніп той, ви хилитесь і прилягаєте на тому місці, де сиділи. Сон то чи друга страшніша неміч вас похилила? (Мирний, IV, 1955, 314);
*Образно. Мужню силу хоч похилить горе, Та не зломить, в підлість не поверне (Фр., XI, 1952, 72);
// у сполуч. із сл. голова, чоло і т. ін. Схиляти, опускати вниз, додолу.
Молода дівчина похиляє трохи голову (Коб., III, 1956, 403);
Ото він і пішов, буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався (Кв.-Осн., II, 1956, 42);
[Антей:] Переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг (Л. Укр., III, 1952, 439);
Він похилив до бруку кров’ю залитий лоб (Бажан, Роки, 1957, 198);
*Образно. Рожа похилила голову, як маленька дитина (Стеф., II, 1953, 42).
◊ Похили́ло на сон кого — комусь захотілося спати.
Очі посоловіли, він розігрівся біля вогню, і його похилило на сон (Тют., Вир, 1964, 434).
2. тільки док., неперех., розм. Підійти, наблизитися до якоїсь межі (про явища природи).
Вже й день минає. На південь сонце похилило (Чорн., Визвол. земля, 1950, 95);
// безос.
Похилило до вечора.
3. тільки док., неперех., розм. Піти, попрямувати кудись, похнюпившись.
Наче п’яний, зігнувшись і плутаючи ногами, похилив він вподовж улиці (Мирний, IV, 1955, 44);
Онохрій Литка виглянув у ворота, сплюнув на вулицю і зажурено похилив до хати (Епік, Тв., 1958, 76);
Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Він і похилив до автобуса… (Гончар, Тронка, 1963, 72).
Словник української мови (СУМ-11)