розлучник

РОЗЛУ́ЧНИК, а, ч., розм. Той, хто розлучає або розлучив кого-небудь із кимсь.

— Промов слово, скажи, хто розлучник наш? (Кв.-Осн., II, 1956, 419);

[Дмитро:] Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалася ..! (Стар., Вибр., 1959, 192).

Значення в інших словниках

1. розлучник — розлу́чник іменник чоловічого роду, істота розм.  Орфографічний словник української мови
2. розлучник — -а, ч., розм. Той, хто розлучає або розлучив кого-небудь із кимсь.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. розлучник — РОЗЛУ́ЧНИК, а, ч., розм. Той, хто розлучає або розлучив кого-небудь із кимсь. – Промов слово, скажи, хто розлучник наш? (Г. Квітка-Основ'яненко); [Дмитро:] Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалася..! (М. Старицький).  Словник української мови у 20 томах
4. розлучник — Розлу́чник, -ка; -ники, -ків  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
5. розлучник — Розлучник, -ка м. Разлучитель. Допоможи мені, моцний Боже, розлучника вбити, най не ходить, де я ходжу дівчину любити. Чуб. V. 385.  Словник української мови Грінченка