утерпіти
УТЕ́РПІТИ (ВТЕ́РПІТИ), плю, пиш; мн. уте́рплять; док.
1. Стримати себе від якихось дій, вчинків, від вияву яких-небудь почуттів, здійснення якихось намірів.
Хлоп’я в садку собі гуляло Та й забажало На іграшки ужа піймать (Воно гніздо його назнало — Так як утерпіть, щоб не взять?) (Гл., Вибр., 1951, 22);
Хоч було й розсердиться [Соломія] чого на Романа, але через одну-другу хвилину не втерпить, щоб не заговорити (Н.-Лев., VI, 1966, 378);
Та й до річки, хіба ж утерпиш, щоб не гайнути, коли товариші з горба з криками, зі сміхом летять стрімголов у береги (Головко, І, 1957, 191);
— Та помовч уже, Трохиме, — не втерпіла бабуся (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 84).
2. діал. Постраждати (у 1, 2 знач.).
І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як інші передмістя (Фр., VIII, 1952, 333).
Словник української мови (СУМ-11)