національні меншини

рос. национальные меншинства

окремі групи населення в державі, за своєю мовою і культурою відмінні від корінної нації, бо утворилися в результаті відриву частини нації під час зміни кордонів або міграції населення певної національності в іншу державу і прагнуть до самобутнього існування як національної спільноти. До 1917 р. у Російській імперії українців офіційно не вважали окремим народом. і тому їм не було надано культурно-національних прав, навіть обмежених. Зі створенням у 1918 р. Української держави визначилась досить ліберальна політика щодо Н.лл. в Україні, які становили чверть її населення. Ще у липні 1917 р. Українська Центральна Рада відводить 25% місць у ній трьом головним Н.лл. — росіянам, євреям і полякам. Вони були представлені також у Генеральному Секретаріаті, а згодом в усіх кабінетах міністрів Української Народної Республіки; спершу існували віце-секретаріати для окремих Н.лл.., а згодом було утворено міністерства російських, єврейських і польських справ. Усі закони друкувалися як українською, так і мовами названих Н.лі. Третій Універсал визнав повне право за Н.лл. на вільний національний розвиток, аж до національної автономії. Це положення було включено до Конституції УНР 1918 р. і навіть частково реалізовано. Єврейські й польські Н.лі. встигли організувати свої автономні органи (національні зібрання і секретаріат) та культурно-освітні установи. Їх ставлення до української політики було досить лояльне. Російська Н.м. за гетьманського уряду виемансипувалася зі становища меншини, а пізніше, за Директорії, не співпрацювала з українським урядом взагалі, за винятком одиниць. В УРСР Н.м. вважалося неукраїнське населення. За переписом 1926 р. в тодішніх межах воно становило 20 % всього населення. Найчисельнішими були: росіяни — 9,2 %, євреї — 5,4, поля-ки-1,4, німці-1,4, румуни-0,9, греки — 0,4, болгари-0,3, білоруси-0,3 %. Національності УРСР, які мали певну територію заселення і становили значний кількісний склад, мали статус самоуправління. У перші роки радянської влади провадилася політика на підтримку Н.м.: при ЦК КП(б)У та губкомах партії були секції, що вели пропагандистську роботу мовами Н.м., цими ж мовами викладали у школах, виходила преса, а там, де вони становили компактну масу, їхньою мовою велося й діловодство адміністрації. Однак з 30-х років розпочався курс як проти українського національного розвитку, так і проти Н.м. Національні райони і сільради було ліквідовано. Скорочено школи і пресу, що виходила національними мовами в УРСР, за винятком російських. Російська Н.м. фактично перестала політичне і юридичне такою вважатися. Після Другої світової війни і об'єднання українських земель склад Н.м. значно змінився. За переписом 1959 р. Н.м. становили 23,2 %, з них росіяни — 16,9 %, євреї — 2,0, поляки — 0,9, румуни і молдовани-0,9, білоруси-0,7, болгари — 0,5, угорці — 0,4, греки — 0,3, інші — 0,7%. Але національна політика в СРСР у цілому була такою, що російська Н.м. залишалася поза цими групами, вона у всіх республіках Радянського Союзу була упривілейована в культурно-національному та адміністративному відношенні. Угорцям і румунам в Україні було надано деякі права (школи з рідною мовою навчання, преса). Інші ж Н.м. були включені в російський культурний процес, за винятком поляків, більшість з яких обслуговувалась українськими культурними установами. Поза Україною, у межах колишнього СРСР, українці становлять Н.м. і живуть на суцільній або мішаній національній території (Кубань, Донщина, Передкавказзя), частково в діаспорі (як у європейській частині — Поволжя, Урал, так і в Азії, зокрема в Сибіру). У 20-х — на початку 30-х років з відродженням України розпочався освітній рух і серед українського розселення в СРСР. Його здобутками стали преса рідною мовою, українські школи. Та протягом 1934-1937 рр. все це було зліквідовано, проводилася послідовна політика на асиміляцію Н.м., у тому числі й українців. Законами нинішньої Української держави представники усіх Н.м. мають рівні права з корінним українським народом (титульною нацією) і набули необмежених прав національно-культурного розвитку. Держава заохочує розвиток культури, освіти мовами Н.м., будівництво культових споруд, освітніх та просвітницьких закладів.