Дильтей, Вільгельм

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих — 1911) — нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім — у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, — у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Основні твори: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).