Толстой, Лев Миколайович

Толстой, Лев Миколайович (1828, Ясная Поляна — 1910) — рос. письменник, релігійний мислитель, філософ-мораліст. Світогляд зрілого Т. формувався і розвивався під впливом Євангелія, деяких східних релігій, філософських ідей Аврелія, Епіктета, Сенеки, Ціцерона, Йоанна Златоуста, Паскаля, Руссо, Ларошфуко, Канта, Сковороди, Шопенгауера, Емерсона, Торо та ін. Засновник релігійно-філософського вчення ("толстовства"), спрямованого на розв'язання смисложиттєвих проблем людського існування засобами нової, "істинної" релігії ненасильництва, добра, всезагальної любові. До систематичної розробки цього вчення Т. береться досить пізно — в кін. 70 — на поч. 80-х рр. після пережитої ним глибокої духовної кризи. Т. дійшов висновку, що реалізуючи себе як вільна істота у своєму особистому внутрішньому, духовному житті, "неминуче виконує приписані їй закони", у житті зовнішньому, стихійному, "ройовому", "слугує знаряддям досягнення "історичних загальнолюдських цілей". В царині зовнішнього життя, куди Т. включав економіку й політику, державу, культуру й церкву, свобода і мораль неможливі, бо тут кожне явище і дія зумовлені попередніми і є ланкою низки нейтральних в ціннісному плані каузальних взаємодій Л. ише віддавши перевагу внутрішньому життю, людина може досягти свободи й жити згідно з ідеалами істини, добра і краси. Втілення цих ідеалів він пов'язував із встановленням спільного володіння землею, простим селянським способом життя, самовідданим служінням Богові й людям. Бога Т. сприймав і розумів не ортодоксально, а ґрунтуючись на власному розумінні внутрішнього, духовного життя людини. До Бога він прирівнював світове надіндивідуальне життя й вічну цілісність і гармонійну єдність духа й матерії. Релігійне ж спасіння, залучення до вічного життя, царства небесного тлумачив не як прийдешній Страшний Суд, а як подолання власної індивідуальної суб'єктивності й злиття зі світовим, спільним загальнолюдським життям, яке має здійснюватися персонально кожним віруючим "тепер і тут", в час його життя. Філософію, науку й мистецтво Т. вважав неспроможними відповісти на найглибше й найважливіше питання — про сенс людського життя. Можливість його розв'язання він пов'язував не зі спеціальними студіями, а з ясним розумом, чистим сумлінням й іншими моральними чеснотами, наголошував, що тільки в царині етичній можливий справжній поступ знань — істинних і життєзначущих. Перед смертю скептицизм Т. набуває всеосяжного характеру, мислитель відмовляється в цей період від ідеалізації не лише культури, а й природи, землеробського способу життя й навіть праці та сім'ї, пов'язуючи християнський ідеал з поняттям нірвани як небуття.

[br]

Основні твори: філософського змісту: "Чим людина живе" (1881); "Сповідь" (1882); "То що ж нам робити" (1883); "Що таке мистецтво" (1899); "Вірте собі" (1906); "Війна і мир" (1865); "Воскресіння" (1899).