Шелер, Макс

Шелер, Макс (1874, Мюнхен — 1928) — нім. філософ. Освіту отримав в Ієні. Викладав філософію в Ієні, Мюнхені, Кельні, Франкфурті-на-Майні. Зазнав впливу Брентано і Гуссерля, з одного боку, та Августина Блаженного й Паскаля, з другого. Філософське становлення Ш. охоплює три періоди. Перший, феноменологічний, період тривав до 1920 р.; другий (1920 — 1924) був позначений наверненням до католицизму та релігійної філософії. Третій період (1924 — 1928) — це осмислення засад метафізики із виразним ухилом до віталізму й пантеїзму Ф. еноменологічний період творчості Ш. розпочався із заснування ним феноменологічного осередку в Мюнхені, де проводилися активні дискусії з приводу порушених Гуссерлем проблем. Філософські погляди Ш. еволюціонували у бік розробки феноменологічної теорії цінностей та феноменологічної етики. Прагнучи подолати суб'єктивно-релятивістський та формалістський підходи до цінностей, Ш. наголошував на їхній об'єктивній природі; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілковито незалежними від суб'єкта. У вибудованій ним ієрархії цінностей (природа якої також об'єктивна) вирізняються чотири головних підрозділи цінностей: гедоністичні, вітальні, духовні (естетичні, етичні, епістемологічні) та релігійні. Осягнення їх відбувається не раціональним шляхом, а на підставі інтуїції. "Матеріальний апріоризм" Ш. базувався на безпосередньо-інтуїтивному пізнанні цінностей; за Татаркевичем, позицію Ш. можна окреслити також як "емоціональний апріоризм". Застосовуючи поняття феноменологічної редукції, Ш. тлумачить його суттєво інакше, ніж Гуссерль, тобто не як засіб перетворення філософії в науку, а могутнє життєве поривання, що завершується "проривом" до ціннісно насичених щаблів реальності (у цьому Ш. є попередником фундаментальної онтології Гайдеггера). Філософія релігії Ш. становила значною мірою екстраполяцію своєрідно потрактованого ним феноменологічного методу на царину розмислів про суть божества, святості, релігійного долучення людини до Бога. З позицій розробленої Ш. концепції філософської антропології людина (особистість, персона) становить собою єдність конкретного та есенційного (сутнісного) буття; саме ця єдність (незрідка суперечлива) зумовлює усе різноманіття життєдіяльності людини. На засадах метаантропології Ш. припускав вірогідність долучення людини як особистості до Бога. В останні роки життя Ш. у розумінні Бога схилявся до його ототожнення з тотальним універсумом буття.

[br]

Основні твори: "Про феноменологію і теорію симпатії" (1913); "Формалізм в етиці та етика матеріальних цінностей". У 2 т. (1913 — 1916); "Про вічне в людині" (1921); "Форми знання і суспільство" (1926); "Місце людини в універсумі" (1928).