автономна етика

АВТОНОМНА ЕТИКА (від грецьк. αύτοζ — сам, νόμοζ — закон) — напрям етики, який виходить із природної здатності людини до морального самовизначення на засадах автономного самоусвідомлення, єдиним етичним відповідником якого є гідність морально сформованої особистості. Визнання за особистістю автономії розумної істоти зобов'язувало поводитися з нею не тільки як із засобом, а й як з метою. Кант поширював цю умову на прояви будь-якої, навіть Божої волі. Поєднання всезагальності дії морального закону із свободою людини керуватися власного волею є вихідною підвалиною кантівського принципу автономії волі. Починаючи з етики Канта, автономія розуміється як така властивість волі людини, яка є сама для себе законом. В межах етичного формалізму визначено принцип автономії волі: робити вибір тільки таким чином, щоб максими, які визначають наш вільний вибір, у той же час містилися у нашому волінні як всезагальний закон. Шелер дав нове обґрунтування етичної автономії, переосмислюючи кантівський формалізм на засадах персоналістської етики цінностей. В світлі його матеріальної етики цінностей автономія постає не лише як предикат розуму і волі. Вона стає ознакою особистості як такої. Кантівське розуміння автономії спирається лише на моральну солідарність усіх персон у визначенні добра і зла, що не дозволяє чітко розмежувати у моральному чутті "спільну провину" та "спільне каяття" з індивідуальними актами провини та покаяння. Нове тлумачення автономії дозволяє Шелерові вивищити принцип етичної автономії з царини міжособистісної моральної солідарності до вищих форм релігійної спільноти в любові (Libensgemeinschaft), зокрема любові Бога як персони до інших особистостей. Отже, автономія волі сполучається з автономією вибору в кожному акті моральної самореалізації особистості. Сучасна філософія комунікативної дії виходить із самоідентифікації персони, в якій реалізована автономія і сила людської особистості. Принцип автономії волі є протилежним принципові гетерономії волі (див. автономія і гетерономія).

Б. Головко