постструктуралізм

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ — течія філософії науки, лінгвістики, літератури, мистецтва, культури. Ініціатори П. заперечують можливість висловити їх умонастрій за допомогою будь-якої єдиної для всіх універсальної "грандтеорії". Кожну таку теорію вони оцінюють не інакше як претензійну пояснювальну схему, що веде до уніфікації. Своє натхнення постструктуралісти черпають не у царині розуму, а в позасвідомому. Принцип раціональності у них — це лише прояв "імперіалізму розуму". Такою ж суворою є їхня методологічна оцінка епістемологічної ролі ідей "росту", "прогресу", "розвитку" у науці, історії, культурі. П. — своєрідна реакція на тривале панування в культурі Заходу позитивістсько-структуралістських уявлень про природу людського знання. Теоретики П. іронізують над благоговінням структуралістів перед ідеалом точної науковості, їх тяжінням до чітко вивіреного і формалізованого понятійного апарату, їх пристрастю до логіки та математичних формул, універсальних пояснювальних схем і таблиць. Для П. не прийнятне прагнення структуралістів надати гуманітарним наукам статусу точних наук. Стверджуючи принципи "методологічного сумніву" і "делегітимації" універсалістських позитивів, настанов, переконань, характерних для сучасної культури Заходу, П. культивує уважне ставлення до всього локального, нестабільного, випадкового, суперечного, фрагментарного. Програмні праці П. припадають на 60-ті рр. XX ст. Ініціатори П. (Фуко, Варт, Деррида, Дельоз, Бодріяр, Ліотар, Касторіадис, Кристєва, Міллер, Блум, Пол де Мен та ін.) мають за мету: а) піддати радикальному оновленню структуралізм; б) розробити ефективну стратегію подолання структуралістського аісторизму, лінгвістичного редукціонізму, традиційних герменевтичних моделей тлумачення текстів; в) дослідити усе неструктурне у структурі; г) виявити джерела апорій і парадоксів, які виникають у процесі лінгвістично опосередкованого освоєння світу, людини, соціуму; д) активізувати пошуки нових моделей смислоутворення. Долаючи західну метафізику з її логоцентризмом (тобто одвічним прагненням мислителів Європи в усьому знайти смисл і порядок, в усьому виявити першопричину), П. намагається знайти за усіма метафізичними універсаліями, цінностями, розумовими схемами мову влади і владу мови. Цим пояснюється доволі епатажний і гротесковий характер П., який висміює стереотипи структуралістського мислення.

В. Лук'янець