іманентна філософія

ІМАНЕНТНА ФІЛОСОФІЯ (лат. immanens (immanentis) — притаманний, властивий, той, що міститься у самому собі) — суб'єктивно-ідеалістичний напрям філософії, який стверджує, що буття іманентне свідомості, тобто виявляється її внутрішнім змістом. Звідси випливає заперечення існування незалежної від свідомості дійсності. Іманентна школа у філософії виникла у 70-ті рр. XIX ст. Засновником вважається Шуппе (1836 — 1913), основні ідеї якого викладені в роботі "Теоретико-пізнавальна логіка" (1878). Подальший розвиток І.ф. пов'язаний з іменами Ремке ("Світ як сприйняття і поняття", 1880), Шуберт-Зольдерна ("Основи теорії пізнання", 1884), Кауфмана ("Іманентна філософія", 1893), Леклера, Лоського, Яковенка та ін. Од 1895 по 1900 р. видавався "Журнал іманентної філософії". Відправною точкою І.ф. є твердження про необхідність оттожнення теорії пізнання, логіки та онтології. З точки зору І.ф., суб'єкт та об'єкт тісно між собою пов'язані — об'єкти не існують поза свідомістю, предметний світ даний не об'єктивно, а конструюється свідомістю. Оскільки усе пізнаване іманентне свідомості, то зміст останньої перетворюється на єдину реальність. Таким чином, І.ф. ототожнює істину з "необхідним мисленням" — родовим мисленням, підпорядкованим законам формальної логіки. Істинним та об'єктивним вважається те, що входить до "свідомості взагалі" як її зміст. Той факт, що момент "всезагальної свідомості" притаманний свідомості кожної людини, робить її причетною до знання (хоч на рівні індивідуальної свідомості існують лише "гадки"). Ідея "всезагальної свідомості" породжує певні труднощі, подолання яких представники І.ф. здійснюють, інтерпретуючи цю свідомость як "божественне". У межах І.ф. було сформульовано низку ідей, які згодом були частково запозичені та розвинуті далі емпіріокритицизмом, прагматизмом, феноменологією.