НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Семенович

НЕЧУ́Й-ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Семенович

• НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Семенович

[справж. прізв. — Левицький; ін. псевдоніми та криптоніми — Іван Нечуй, Іван Нечуй-Левицький, І. Баштовий, А. Глаголь, О. Криницький, Neczuj, І. Н., Г....ль, А. Г-ов; 13(25). XI 1838, містечко Стеблів, тепер смт Корсунь-Шевченківського р-ну Черкас. обл. — 2. IV 1918, Київ]

- укр. письменник. Нар. у сім'ї священика. Навч. 1845 — 53 в духовному уч-щі при Богуславському монастирі, потім у Києві — в духовній семінарії (1853 — 59), духовній академії (1861 — 65), яку закін. із званням магістра богослов'я. Відмовившись від духовної кар'єри, викладав у Полтав. духовній семінарії (1865 — 66), вчителював у гімназіях Каліша (1866 — 67), Седлеця (1867 — 73), Кишинева (1873 — 84). 1885 вийшов у відставку, оселився в Києві, віддавшись літ. праці.

Погляди Н.-Л. формувалися під впливом творів укр. (Т. Шевченко, Марко Вовчок), рос. (О. Пушкін, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв), західноєвроп. (Данте, М. Сервантес, Ф. Р. Шатобріан, А. Р. Лесаж та ін.) л-р, майбутній письменник стежив за журналами "Основа", "Современник", "Русское слово" тощо. Дебютував 1868 повістями "Дві московки" і "Рибалка Панас Круть", які привернули увагу виразно окресленими образами, правдивим змалюванням траг. долі простих людей в несприятливих соціальних умовах. У повісті "Причепа" (1869), що є родинною хронікою, письменник відтворив побут польс. шляхти, укр. заможного міщанства та духівництва на Волині. На першому плані тут — нац. аспекти, зокрема болючі питання денаціоналізації та розкладу укр. старосвіт. родин (сім'ї попа Чепурнівського, міщанина Лемішки), згубного впливу пихатої польс. шляхти. Рельєфно виступають у творі осн. персонажі (Ганя, Зося, Ясь Серединський), соковиті побут. картини, часом виразно сатиричні. У 70-і pp. письменник створює класичні повісті з нар. життя часів кріпацтва та пореформеної доби. В центрі повісті "Микола Джеря" (1878) — представник нового молодого покоління селян, серед яких зростає потяг до волі і незалежності, несумісний з тодішнім соціальним ладом. В особі Миколи Джері втілено високу духовність народу, почуття власної гідності, відразу до всіх форм рабства і поневолення. Н.-Л. послідовно розгортає худож. життєпис героя, простежує його невгамовний протест, постійний конфлікт з усіма, хто кривдить людину праці — з поміщиками, підприємцями, урядовцями. Твір відзначається стрункістю побудови, динамічністю й сконцентрованістю дії. І. Франко розглядав повість поряд з ін. видатними явищами світ. л-ри про селянство. Сувора правдивість і точність у зображенні тяжкого побуту й праці на селі і в капіталіст. місті поєднуються в повісті з увагою Н.-Л. до світлих, поет. рис характеру трудівників, до барвистих пейзажів вітчизни. Процеси зубожіння й пролетаризації селян, їх поневіряння на перших капіталіст. промислах та фабриках знаходять відголос у повісті "Бурлачка" (1880). Письменник вірить у світлі, здорові основи нар. душі. Розкривши трагедію покритки Василини, що стає на грань деморалізації й загибелі, Н.-Л. у фіналі показав, як жінка відроджується до чесного життя. В оповіданні "Баба Параска та баба Палажка" майстерно відтворено природну лексичну й фразеологічну барвистість мови героїв — пащекуватих, безпосередніх і сварливих селянок, чим досягається великий худож. ефект. Продовжуючи традиційну для укр. прози оповідну манеру, письменник надає їй яскравої жвавості й природності. У повісті "Кайдашева сім'я" (1879) гумор стає засобом реаліст. виявлення суперечливого сел. буття й психіки в пореформену епоху. Н.-Л. показує ворожнечу між членами однієї родини за клапоть поля, за садибу, за грушу на межі, заздрощі, сварки та бійки. Сміх його має й відтінок суму за долю трудівників, які після довговічної панщини борсаються в незвичних і важких житейських обставинах. Прекрасні, здорові риси селян контрастують з їх дріб'язковим і темним хатнім побутом. У повісті майстерно змальовано чудові пейзажі, епізоди молодого кохання. Нові складні процеси на селі відбиваються в пізніших творах Н.-Л. — повісті "Не той став" (1896), оповіданнях "Старі гультяї" (1897), "Сільська старшина бенкетує" (1911) та ін. Розширюючи обрії укр. прози, письменник звертається до духовних запитів, ідей і поривань укр. інтелігенції. Роман "Хмари" (1874) розгортається як послідовна хроніка ідейних пошуків, суперечок і особистого життя двох поколінь укр. інтелігенції. Перше з них уособлене в контрастуючих постатях — Дашковича і Воздвиженського — студентів Київ. духовної академії, згодом — професорів ун-ту. В особі реакціонера і кар'єриста Воздвиженського справедливо вбачали "прямого попередника тих чорносотенних київських професорів, які особливо розплодилися в кінці XIX і на початку XX століття" (Білецький О. І. Зібр. праць, т. 2. К., 1965, с. 350). Натомість Дашкович мріє про розквіт нац. культури, хоче бути корисним народові, запалює своїми лекціями студ. молодь. Однак справжнього шляху не знаходить і перетворюється на схоластичного кабінетного вченого, відірваного від потреб сусп. життя. Представник нового покоління — Павло Радюк — досить радикальний у критиці тогочас. ладу і є носієм демокр., просвітит. поглядів. Письменник правдиво відтворює в цьому образі прояви протесту, зростання нац. свідомості, прагнення до розвитку укр. культури, мови й просвіти, характерні для укр. ліберальної інтелігенції 60-х pp. Назва твору символічна. "Хмари" — це і гнобительська нац. політика царизму, й консерватизм у всіх сферах соціального буття, в т. ч. схоластична система освіти. Роман подає широку картину побуту й думок різних соціальних станів укр. суспільства. Привертають увагу майстерно виписані міські пейзажі, що, на думку сучасників, роблять повість "переважно київською" ("Киевский телеграф", 1875, № 90). Образ Радюка знайшов продовження в особі героя ін. роману Н.-Л. "Над Чорним морем" (1890) — вчителя Комашка, який виступає тут в ідейних суперечках з діячами народницького руху. Серед останніх є світлі постаті (Надія Мурашкова, Саня Навроцька) й шахраі-пристосуванці (Целаброс). Комашко — просвітянин-культурник, ратує за розвиток освіти на нац. грунті, водночас автор його вустами висловлює принцип "толерантності до інших народів і націй, особливо слов'янських". Тема інтелігенції знаходить розвиток в оповіданні "Гастролі" (1905), повісті "На гастролях в Микитянках" (1912) та ін., де Н.-Л. відкриває своєрідні сторінки буття укр. акторів та ін. сусп. груп. Письменник, з одного боку, показує порожнечу провінц. існування, а з другого — підкреслює яскраву талановитість, тяжіння до краси, музики, співу як артистів (Лятошинський), так і широкого загалу українців. У літ. спадщині Н.-Л. чимало творів про духівництво. Повість-хроніка "Старосвітські батюшки та матушки" (1884 — 88) витримана в дусі плавної авторської оповіді, що досить часто переривається жвавими діалогами та кумедними сценками-анекдотами. Автор розкриває паралельну історію двох попівських родин — Моссаковських та Балабухів. Священики постають не під час культової служби, а в численних епізодах буденного особистого життя та у взаєминах з громадою. Гумор в описах побуту старосвітських і "новочасних" батюшок овіяний легким сумом і вболіванням за порушену старосвітську патріархальність. В оповіданні "Афонський пройдисвіт" (1890) і повісті "Поміж ворогами" (1893) письменник безжально картає ченців та попів, що, забувши про своє призначення, жадібно нагромаджують гроші, дбають лише про кар'єру або цілковито розбещуються. Ці своєрідні "мертві душі" змальовано гостросатирично, а іноді й гротескно-карикатурно. Цілком оригінальний світ міського "дна" змальовано в оповіданні "Київські прохачі" (1905). На істор. тему написано роман "Князь Єремія Вишневецький" (1897, вперше надр. 1932), повість "Гетьман Іван Виговський" (1899). В реаліст. мист-ві Н.-Л. є й фантаст. твори-казки — "Запорожці" (1873), "Скривджені й нескривджені" (1892) та нарис ("фантазія") "Бідний думкою багатіє" (1875). В цих творах автор протиставляє славне минуле часів Запорізької Січі сучасному поневоленню українців, в алегор. формі пише про нар. повстання, що змітає деспотичний цар. лад, висловлює утопічну мрію про щасливе майбутнє рідного народу і всього людства, торжество миру, злагоди, добробуту, освіти й щастя. Н.-Л. належать і драм. твори — комедії "На Кожум'яках" (1875, в переробці М. Старицького під назвою "За двома зайцями" йшла на сцені укр. театру з 1883), "Голодному й опеньки м'ясо" (1887), що містять влучні характеристики міщан, торговців, дрібних урядовців, істор. драми "Маруся Богуславка" (1875), "В диму та полум'ї" (1910).

Н.-Л. — автор численних наук.-популярних нарисів ("Унія і Петро Могила, київський митрополит", 1875; "Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і Святий Володимир і його потомки", 1876; "Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина", "Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький", обидва — 1878; "Князь Олег, Святополк Окаянний, Ярослав Мудрий", 1879, та ін.). Нариси 1910 — 14 ("Апокаліпсична картина в Києві", "Мар'яна Погребнячка й Бейліс", "Призва запасних москалів" та ін.), недруковані за життя автора, свідчать про його демокр. настрої в цей складний період.

Н.-Л. належать публіцист. і літ.-крит. статті ("Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності", 1868; "Українство на літературних позвах з московщиною", 1891; "Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка", 1906; "Українська декадентщина", 1910 — 11, надр. 1968; "Школа повинна бути національна", 1911, та ін.). Літ.-естет, погляди Н.-Л. викладені у ст. "Сьогочасне літературне прямування" (1878). Письменник висловлює важливі думки про осн. принципи укр. л-ри (реалізм, народність і національність) та необхідність розширення її темат. меж. У статті висловлено протест проти утисків укр. культури з боку царизму та правлячих кіл Росії. В запалі полеміки Н.-Л. деколи доходив крайнощів, зокрема у твердженні про "непотрібність" рос. л-ри для України. Ця думка викликала крит. відповідь з боку І. Франка ("Література, її завдання й найважніші ціхи", 1878). В ін. статтях, порадах молодим письменникам, в своїй худож. практиці Н.-Л. високо ставив рос. реалістичну л-ру, зокрема творчість М. Гоголя, І. Тургенєва, М. Салтикова-Щедріна, звертався до її досвіду. Ще на поч. діяльності перекладав укр. мовою казки М. Салтикова-Щедріна ("Повість про те, як мужик харчував двох генералів", "Дикий пан"). Великий інтерес становлять рецензії Н.-Л. в галузі театру, музики й живопису ("Українська трупа М. Старицького і Кропивницького", 1884; "В концерті", 1887; "Марія Заньковецька, українська артистка", 1893), етногр.-художні твори ("Українські гумористи й штукарі", 1890, та ін.), мовознавчі праці ("Сьогочасна часописна мова на Україні", 1907; "Криве дзеркало української мови", 1912; "Граматика української мови", ч. 1 — 2, 1914). У львів. журн. "Правда" (1868, 1874, 1876) надр. ориг. працю "Світогляд українського народа" — своєрідний ескіз укр. міфології. Проаналізувавши укр. нар. вірування та звичаї, численні колядки, щедрівки, веснянки, влучні прислів'я, сатир. та апокрифічні твори, письменник прагнув розкрити вияви пантеїстичного світосприймання, процес творення народом поетичних образів Сонця, Зорі, Хмари, Вітру, Весни та цілої низки фантаст. істот (русалки, мавки, вовкулаки, полісуни). У ряді праць, присвячених міфології та л-рі греків, євреїв, індусів та ін. народів, схарактеризував властиві їм культурні типи. Він дійшов висновку, що фольклор є важливим засобом пізнання нар. психології і невичерпним джерелом літ.-худож. творчості. Брав участь (разом з П. Кулішем та І. Пулюєм) у перекладанні першого повного видання Біблії укр. мовою ("Святе письмо Старого Завіту". Відень, 1903). Творчість Н.-Л. займає визначне місце в укр. л-рі. Письменник збагатив образні засоби, розширив тематичні й жанрові межі худож. прози, охопив укр. суспільство в усіх соціальних зрізах, створивши повнокровні й різноманітні нац. типи, соковиті й виразні картини побуту, праці, інтелектуального життя українців. Блискуче розвинувши традиц. оповідну манеру, письменник, особливо у великих епіч. творах, звернувся й до об'єктивно-повістевого стилю, відкривши тим простір для детальних характеристик і описів, для ліричних і публіцист. відступів та узагальнень. Його мова — багата й яскрава — корінням сягає в укр. фольклор та живу розмовну мову народу. Письменникові притаманні лірична теплота, м'який співчутливий гумор, часом досить гостра сатира. Однією з характерних рис його стилю є вміння відтворювати навколишній світ в яскравих живописних тонах, пластичних образах. На думку І. Франка, письменник виділяється в укр. л-рі "як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунка та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначує поміж російськими писателями Тургенєва та Помяловського" (Франко І. Зібр. тв., т. 26. К., 1980, с. 63). Н.-Л. — визнаний майстер пейзажу, якому цілком присвятив й окремі нариси, етюди ("Шевченкова могила", 1881, "Ніч на Дніпрі", 1906; "Вечір на Владимирській горі", 1912, та ін.). Кращі традиції Н.-Л. знайшли відголос і розвиток у творчості Панаса Мирного, І. Франка, Б. Грінченка, М. Коцюбинського та ін. укр. письменників. Повісті й оповідання Н.-Л. перекладені рос., молд., польс., чес., угор., нім. та ін. мовами. На Одес. кінофабриці екранізовано "Миколу Джерю" (1927) і "Бурлачку" (під назвою "Василина", 1928). Повість "Микола Джеря" інсценізована Київ. драм. театром ім. І. Франка. Твори Н.-Л. ілюстрували М. Глущенко, В. Касіян, А. Базилевич, В. Полтавець та ін. 1968 у Стеблеві відкрито Нечуя-Левицького І. С. будинок-музей, тут встановлено пам'ятник письменникові. 1993 засн. премію імені Івана Нечуя-Левицького, що вручається раз на два роки літераторам і митцям, які високохудожньо та оригінально відобразили у своїх творах укр. нац. характер. Іл. див. на окремому аркуші, с. 400 — 401.

♦ Тв.: Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим. "Світ", 1881, ч. 7 — 9; Твори, т. 1 — 10. Х. — К., 1930 — 31; Зібрання творів, т. 1 — 10. К., 1965 — 68; Князь Єремія Вишневецький. — Гетьман Іван Виговський. К., 1991; Світогляд українського народу. К., 1992; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1988.

■ Літ.: Їжакевич Г. П. Мова творів І. Нечуя-Левицького. В кн.: Курс історії української літературної мови, т. 1. К., 1958; Крутікова Н. Є. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. К., 1961; Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй). В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Походзіло М. У. Іван Нечуй-Левицький. К., 1966; Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К., 1969; Хаврусь С. Л. Нечуй-Левицький іноземними мовами. "Всесвіт", 1969, № 3; Поважна В. М. Розвиток української літературної критики у 80 — 90-х роках XIX ст. К., 1973; Франко І.

[Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 26. К., 1980; Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя). В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 35. К., 1982; Тараненко М. П. І. С. Нечуй-Левицький. Семінарій. К., 1984; Міщук Р. С. Співець душі народної. К., 1987; Крутікова Н. Є. У світі художньої правди і краси. В кн.: Нечуй-Левицький І. С. Твори, т. 1. К., 1988; Поліщук В. До 150-річчя з дня народження І. С. Нечуя-Левицького. "Радянське літературознавство", 1989, № 5; Зінченко Н. І. "Мета ясна й проста — народ й Україна". "Слово і час", 1991, № 8; Мороз М. О. Бібліографічний покажчик. В кн.: Нечуй-Левицький І. Твори, т. 3. К., 1988.

Н. Є. Крутікова.