вольність поетична

во́льність поетична

• вольність поетична

(лат. licentia poëtica)

- свідоме відхилення у вірші від прийнятих у давній мові норм: граматичних (неправильні форми закінчень, утинання слів тощо), семантичних (вживання слів у невластивому значенні), просодійних (зміна наголосу в слові), синтаксичних (опускання розділових знаків) і т. п. Особливо часто зустрічається у поетів 1-ї пол. 19 ст., коли укр. літ. мова перебувала в стані формування, звільняючись як від форм староукр. книжної мови, так і від розбіжностей діалектів. Напр.: "Він швидко поробивши чóвни, // У синє море поспускав, //Троянців насадивши повні, // І куди очі почухрав" (І. Котляревський); "Гей, по горі, по високій тройзіль постелився..." (Ю. Федькович). У сучас. поетичній мові такі відхилення трапляються рідше. Автори вдаються до В. п. переважно з худож. метою: посилення експресії рядка, надання фразі милозвучності, певного стилістичного забарвлення тощо: "І катафалк ув óчах колихавсь" (П. Тичина); "І рушник вишивáний на щастя дала" (А. Малишко); "статечна старість, юності безжур" (Б. Олійник). Кожен значний майстер слова творчістю збагачує і розвиває літ. мову, і В.п. треба розглядати як худож. прийом, як визнане, закріплене традицією право поета на словотворчість. Однак В. п. слід відрізняти від звичайних авторських недоглядів і стилістичної невправності.

М. М. Ільницький.