епістолярна література

епістоля́рна література

• епістолярна література

(від грец. 'επιστολή — послання, лист)

1) Листування істор. осіб, письменників, видатних діячів, що має істор.-культурне значення (напр., листування М. Драгоманова й І. Франка, М. Горького і М. Коцюбинського).

2) Художні твори різних жанрів, у яких форма листа чи послання використовується як творчий прийом.

3) Е. л., або епістолографія, тобто "література листів", в осн. якої — лист як жанр. Лист виник і набув літ. значення ще в античності. Давні риторики містили систематизовані правила написання листів, завдяки чому листування перетворилося на особливий вид мист-ва слова. Склалися і своєрідні теорії епістолярного жанру — "Про склад", "Про листи", "Про форму листів" та ін. Відповідно до функціонального призначення Е. л. змінювалися й її стильові норми. Вийшовши за межі побутового спілкування, лист став умовною літ. формою філос. проповіді, наук. трактату, публіцистики, а з часом — особливим жанровим різновидом худож. л-ри. Відомі т. з. фіктивні листи (напр., філос.-літ. етюди Сенеки "Листи до Лушгаія", листи Епікура, Арістотеля, Плінія Молодшого та ін.). Епістолярну форму як худож. прийом використовує спочатку поезія (Горацій, Овідій). Властиві листам публіцистичність, повчальність, наставницький та полемічний тон, вільний вияв внутр. стану автора переростають у головну ознаку Е. л. За часів середньовіччя Е. л. розвивалася передусім як відкрите листування держ. і церк. діячів (публічна богословська і політ. полеміка, міжмонастирське листування). Осн. жанром Е. л. в Київській Русі були послання (богословсько-публіцистич., наукові, світські), серед них — "Поучення дітям" Володимира Мономаха. У вступі до нього автор Підкреслює, що пише для своїх дітей, але повчання буде корисним і для інших. В укр. л-рі 16 — 17 ст. традиція Е. л. найповніше виявилася в посланнях та листах письменників-полемістів, зокрема Івана Вишенського ("Писаніє до всЂх обще, в Лядской земли живущих", "Писание до князя Василия" та ін.). У давній рос. л-рі відомі листування Івана Грозного з князем Курбським, послання протопопа Аввакума.

У 18 ст. форма і стиль Е. л. застосовуються у творах різних жанрів ("Щоденник для Стели" Дж. Свіфта, філос. роман "Перські листи" Ш. Монтеск'є та ін.). Вони започаткували епістолярно-романтичну побудову творів у багатьох європ. л-рах (романи в листах "Памела" і "Клариса" С. Річардсона, "Юлія, або Нова Елоїза" Ж. Ж. Руссо, "Страждання молодого Вертера" й. В. Гете). Традиції Е. л. розвивали в нарисово-докум. творах М. Карамзін ("Листи російського мандрівника"), Д. І. Фонвізін ("Записки першої подорожі"), М. Лунін ("Листи з Сибіру"), П. Чаадаєв ("Філософічні листи"). Широко відомі "Вибрані місця з листування з друзями" М. Гоголя, "Листи з Франції та Італії" О. Герцена. Яскравим зразком застосування форми Е. л. у прозі є повість "Бідні люди" Ф. Достоєвського. В укр. дожовтн. л-рі були поширені твори, написані у формі листування персонажів (напр., повісті "Музикант" і "Художник" Т. Шевченка). У л-рі 20 ст. на традиціях Е. л. грунтуються різні види худож. творів. Після 2-ї світової війни лист широко використовується в докум. та худож. л-рі (зб. "Листи розстріляних французьких комуністів", 1948; роман в листах "Намилена трава" П. Загребельного, 1974, та ін.). Істотною ознакою Е. л. є орієнтація на конкретного адресата, що й відрізняє її від записок і щоденника.

■ Літ.: Античная эпистолография. М., 1967; Елистратова А. А. Эпистолярная проза романтиков. В кн.: Европейский романтизм. М., 1973.

Л. Р. Світайло.