кпинити

КПИ́НИТИ, кпи́ню, кпи́ниш; мн. кпи́нять; КПИ́ТИ, кплю́, кпи́ш; мн. кпля́ть; недок., з кого – чого, над ким – чим, розм.

Те саме, що кепкува́ти.

Почав пан над хлопом кпинити, вкотре забуваючи обіцянки, якими приманив обов'язковий труд багатьох, той, без якого і пан, навіть з замком, не пан (Г. Колісник);

– Хто ти нині? Жінка удільного князя, який уже не князь, а половецький раб! – Мовчи! Не смій... каркати! – Жінка раба, – кпинив він, рідний її брат (В. Чемерис);

Приємно, коли старший чоловік не кпинить з тебе, а уважно слухає (Г. Пагутяк);

А у моїх батьків прізвище Матіос – також рідне для обидвох. Мама довго кпинила з тата: “Ото, якби, борони, Боже, розходитися, то й прізвище не треба було б міняти” (М. Матіос);

З громади кпили [борці], хлопців били (Т. Шевченко);

Лис Микита кпив собі з них [стрільців], .. ще й інших .. остерігав (І. Франко);

– Що тобі сокира винна, чоловіче? – кпить Німчук (У. Самчук);

Козаки виказали все, що накипіло на бояр та воєвод, і банітували, й кпили, а посли мусили слухати (Ю. Мушкетик).