купка

КУ́ПКА, и, ж.; мн. ку́пки́, ку́по́к.

Зменш. до ку́па 1, 2.

– Як віддаю йому гроші, так назирцем бачу, що чимала-таки купка є (Г. Квітка-Основ'яненко);

Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься (Марко Вовчок);

Коли Черниш підійшов до Ясногорської, вона саме перевзувалася, сидячи на купці насмиканої соломи (О. Гончар);

У пiдземеллi Грушевич подав менi купку списаного паперу (Р. Андріяшик);

На одному [столі] височіла купка білого паперу, на іншому – самотньо білів списаний лист (М. Матіос);

Погляд вхопився за дві купки недопалків – білих і рудих (Любко Дереш);

– Одарко, Одарко-о! Біжи швидше-швидше! – гукала купка дівчаток до білявої дівчини (Дніпрова Чайка);

Найкоротшою стежкою, поміж осокорами та карагачем, Мухтаров збоку підійшов до спантеличеної купки людей (Іван Ле);

Вдалині, на сході, маячила купка дерев, мабуть, там був полустанок (Є. Доломан).

◇ Збива́тися / зби́тися (позбива́тися) в ку́пку (в ку́пки́) див. збива́тися;

(1) Ку́пка́ми (ку́пкою) йти (стоя́ти, ступа́ти, лежа́ти, збира́тися, грома́дитися) – йти або знаходитися десь невеличкими групами (групою).

Надходили люди.., випливали чорні постаті і нечутно ступали по гарячій землі. Купками й поодинці (М. Коцюбинський);

Під високим плотом, що відгороджував двірський сад від вулиці, стояли купкою хлопчики й радилися (Л. Мартович);

Надто мовчазні стояли дядьки на дворі, не збиралися купками, не розмовляли жваво проміж себе (Д. Бузько);

Вона вмостилася калачиком, пiдперла кулаком пiдборiддя i заглядiлася на золотi леза на рiцi, що купками громадилися до протилежного берега (Р. Андріяшик);

Гридні лежали на валу поодинці й купками (І. Білик).