лунати

ЛУНА́ТИ, а́є, недок.

1. Те саме, що звуча́ти 2.

Голос Семена Івановича лунав по лісу чимраз гучніше й азартніше (Б. Антоненко-Давидович);

У свiтлицi лунало багато голосiв, бряжчали келихи, дзвенiли братини (С. Скляренко);

Цього разу не стукало вічно у дверях, не лунала команда встати (А. Дімаров);

Якийсь час іще лунав оркестр, завершуючи всю сцену потужною і трагічною, та все-таки, в чомусь найсуттєвішому, оптимістичною кодою (Ю. Андрухович);

В городі розпочалися торги, лунали пісні, музика, лилося вино (П. Загребельний);

// Бути сповненим звучання.

Лунає співом, ляском, криком ліс (І. Франко);

// Звучати як відзвук, відгомін чого-небудь.

Щось гукне: “Химо! Химо!” – та й піде гук по темному бору, аж лунає (Марко Вовчок);

Кроки людей лунають дзвінко, самотньо у височенних колодязях вулиць (В. Винниченко);

Він кричав тоді, коли мали утихнути удари пари копит та іще не лунало удару інших (Г. Колісник);

Деколи з-під землі лунає стукіт коліс (Ю. Винничук);

// безос.

– Ха-ха-ха! – лунало довгою вулицею просторого села від срібного дівочого сміху (Н. Кобринська);

– Ігор тут! Ігор з нами! – лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в бій (В. Малик).

2. перен. Поширюватися далеко, бути відомим скрізь.

Пісня [кобзаря] не вмирає, На весь мир лунає (Леся Українка);

Дванадцять їздців В опівнічну їде годину, Розпучливий спів Лунає на всю Україну (Б. Лепкий);

Скрізь ця лунатиме слава, де промінь світання сягає (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).

◇ (1) Луна́ти (стоя́ти) у ву́хах (рідко в у́хах) – чітко зберігатися в пам'яті (про що-небудь щойно почуте); звучати.

А її .. веселий регіт все ще лунав в його вухах (І. Нечуй-Левицький);

У вухах і досі стояв гамір, лемент, пісні (Є. Гуцало);

Він прислухався до тріскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на січовому майдані (В. Чемерис);

Дикторка Целіна Нахлік, прочитавши повідомлення про закінчення передач, вибухла спазматичним плачем, тепер той плач стояв нам у вухах (Ю. Винничук).