потроху

ПОТРО́ХУ, ПОТРО́ХИ, присл.

1. У невеликій кількості, невеликими частками, порціями; помалу.

Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла (Марко Вовчок);

Вона вже кілька ночей спала дуже потроху і тепер почувала, що сон так і хиляє її (Б. Грінченко);

Напишу про все потроху, що гримлять у нас бої, що цвіте мигдаль пахучий, що співають солов'ї... (І. Гончаренко);

Пустіє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати, та все потрохи посилала синові... (І. Нечуй-Левицький).

2. Поступово, мало-помалу, повільно.

Літа минають. Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі (Т. Шевченко);

Барило метнувся по дорозі, щоб довідаться, що там здіялось, а тим часом ватага потроху подвигалась [посувалась] (О. Стороженко);

Стояв кінець травня, і ставок почав потроху заростати лататтям та осокою (О. Донченко);

Сонце вже показалось. Чорні тіні од барок густо засипали берег. Кам'яні стіни .. оживають потрохи (М. Коцюбинський).

3. розм. У незначній мірі (неголосно, несильно, недалеко і т. ін.).

– Ходімо, серце, до мене, – шепче [Проценко], гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем (Панас Мирний);

Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голосніший стогін (Ю. Яновський);

Панська хата лежала потрохи відсторонь від .. села (О. Кобилянська).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me