пху

ПХУ, виг.

1. Звуконаслідування, що передає звук при плюванні.

– Пху! – аж плюнув з серця запорожець (П. Куліш);

– Пху... – аж сплюнув Баюрак, скидаючи з себе наглий напад страху (Г. Хоткевич);

[Пронашка:] Пху!.. Гіркота ж яка (І. Микитенко).

2. Уживається при вираженні зневаги, презирства, досади, обурення і т. ін.

– Такого батька син – і пішов дубка красти! Пху!.. (Г. Хоткевич);

– Пху на твою голову, – огризнувся Федір. – І чого ти мені тільки голову клопочиш (М. Івченко);

– Терентій!!! – Пху, Господи... Ну, що? Ну, Терентій! – Помовч... (О. Довженко).

3. розм. Уживається як присудок за знач. плюва́ти.

Я спересердя – пху їй у вічі! (І. Нечуй-Левицький).