сплоха

СПЛО́ХА, присл., розм.

Легко, просто.

– А чого ти там боялась? Хіба я вовк, чи що? Тебе не злякаєш сплоха; о, тебе не злякаєш! (І. Нечуй-Левицький);

– Ще, брат, Федора сплоха не зігнеш... Гнули його в три погибелі всякі недолі, гнули, як лозу на каблучку... А що – зігнули?.. (Панас Мирний);

– Він сердитий, грізний, до нього сплоха не підійдеш, а ми його об'їдемо (А. Хижняк).

(1) Не сплоха́, рідко – не скоро.

– Чи не закинуть [сітку] ще раз? Сонце не сплоха зійде, – казав дід Панас (І. Нечуй-Левицький);

– Та не сплоха ще й вернеться [чоловік]! – додала баба. – Ох! – зітхнула Христя. – А я думаю, він уже швидко прийде (Панас Мирний).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me