спогорда

СПОГО́РДА, присл.

З почуттям особистої переваги; гордовито, звисока.

– Прохаю не втручатися більше в мої справи, – осікла вона мене, окидаючи спогорда всю постать мою сіро-зеленими очима (Л. Яновська);

Наливайко почервонів, але не стримав себе і спогорда глянув на спантеличеного цією новиною Жолкевського (Іван Ле);

Немов одмінилася дівчина, помітив Тихін. Спогорда питала хлопця. З подивом роздивлялася (К. Гордієнко);

А ця! Бач, як тримається спогорда. Навмисне щось у сінях порається, щоб змусити його довше чекати (І. Цюпа);

Є такі що обома руками гребуть до себе, і хоч би що. Ше й на інших спогорда поглядають (В. Дрозд).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me